– Я видуваю чіткий звук, куди б я не пішов, і якщо комусь не подобається, я нічим цьому не можу зарадити.
А скажи, чувак, цей твій товариш справді божевільний тип, ти подивись на нього, оп там?
Ми подивились. Стояла тиша, поки Дій дивився на знаки, тоді помчав назад у бар, майже збиваючи тих, хто виходив з бару, і так швидко прошмигнув через бар, що всім довелось примружитись, щоб його роздивитись. Незабаром з'явився Рой Джонсон, з тісю ж неймовірною швидкістю. Дін беззвучно прослизнув через дорогу і сів у машину. Ми знов були в дорозі.
– Тепер, Рою, я знаю, що ти весь у всяких штуках зі своєю дружиною через все оце, але нам дуже треба приїхати, за неймовірні три хвилини, на Сорок Шосту та Гірі, або все втрачено. Агам! Так! (Кахи-кахи.) Вранці Сел та я їдемо в Нью-Йорк, і це наша остання ніч розваг, і я знаю, що ти не проти.
Ні, Рой був не проти; він лише проїжджав на кожне червоне світло і підганяв нас у нашій дурості. На світанку він пішов додому спати. Ми з Діном закінчили свій вечір з кольоровим типом на ім'я Уолтер, котрий замовляв у барі випивку і виставляв її в ряд зі словами:
– Винний-сподіоді! – Це – шот вина, шот віскі та шот портвейну. – Гарний солодкий піджачок для всього цього поганого віскі! – кричав він.
Уолтер запросив нас додому на пляшку пива. Він жив у нетрях за Говардом. Його дружина спала, коли ми зайшли. Єдине світло в квартирі -лампочка над ліжком. Нам потрібно було стати на стілець, щоб її викрутити, поки дружина усміхалася в ліжку; Дін це зробив, тремтячи повіками. Вона була десь на п'ятнадцять років старша за Уолтера, наймиліша жінка на світі. Нам також треба було увімкнути подовжувач над її ліжком, а вона все усміхалась. Вона не запитала Уолтера, де він був, котра година, нічого. Нарешті ми посідали на кухні навколо скромного столу, пили пиво і розповідали історії. Світанок. Настав час іти, повернути на місце подовжувач та вкрутити лампочку. Дружина Уолтера усміхалась і усміхалась, поки ми повторювали божевільний процес. Вона ні разу не вимовила ані слова.
На вулиці, на світанку, Дін сказав:
– Тепер бачиш, чувак, ось тобі справжня жінка. Жодного злого слова, жодної скарги, нічогісінько; її старий може прийти додому коли завгодно уночі, з ким завгодно і говорити на кухні, пити пиво і коли завгодно піти геть. Це спражпій чоловік, і це його замок. – Він показав пальцем на будинок.
Ми поплентались геть. Велика ніч закінчилась. «Кру-зер» з копами підозріло слідував за нами декілька кварталів. Ми купили свіжі донати в кондитерській на Третій вулиці і з'їли їх на сирій пошарпаній вулиці. Високий, гарно одягений чоловік у окулярах вивалився на вулицю з негром у кепці водія вантажівки. Вони були дивною парою. Величезна вантажівка промчала повз них, і негр радісно на неї показував та намагався розповісти про свої почуття. Високий білий чоловік нишком подивився назад і порахував свої гроші.
– Це Старий Бик Лі! – сміявся Дін. – Рахує гроші і про все хвилюється, а той інший хлопець просто хоче говорити про вантажівки і те, що знає.
Ми трохи пройшли слідом за ними.
Священний цвіт парував у повітрі – всі змучені обличчя на світанку Джазової Америки.
Нам треба було поспати; про Галатею Данкел не могло бути мови. Дін знав залізничника на ім'я Ернест Бьорк, котрий жив з батьком у готелі на Третій вулиці. Колись він був з ними в добрих стосунках, але останнім часом, усе було не так добре, а ідея полягала в тому, щоб я їх умовив дозволити нам поспати у них на підлозі. Це було жахливо. Я мусив телефонувати з ранкової забігайлівки. Старий підозріло взяв трубку. Він пам'ятав мене зі слів свого сина. На наш подив він спустився вниз та впустив нас усередину. Це був сумний старий коричневий готель у Фріско. Ми піднялись нагору, і старий був настільки добрим, що дозволив нам спати в ліжку.
– Мені все одно треба вставати, – сказав він і пішов на маленьку кухню заварювати каву, а потім почав розповідати історії про минулі дні на залізниці. Він нагадав мені мого батька. Я не спав і слухав історії. Дін, не слухаючи, чистив зуби і крутився зі словами «Так, це правильно» на все, що той казав. Нарешті ми заснули, а вранці Ернест повернувся з роботи на Західній Дивізії і перейняв ліжко, коли ми з Діном встали. Тепер старий містер Бьорк чепурився перед зустріччю зі своєю коханою середніх літ. Він одягнув зелений твідовий костюм, полотняну кепку, також зелену, і встромив квітку собі в петельку.
– Ці романтичні, старі розбиті фрісканські залізничники живуть своїм сумним, але бурхливим життям, – сказав я Діну в туалеті. – Було дуже шляхетно з його боку дозволити нам тут спати.
– Так-к, так-к, – сказав Дін, не слухаючи.
Він вибіг домовитись про машину в бюро подорожей. Моя робота полягала в тому, щоб піти до Галатеї Данкел за нашими речами. Вона сиділа на підлозі, розклавши га-дальні карти.
– Ну, прощавай, Галатеє, сподіваюсь, усе буде добре.
– Коли Ед повернеться, я кожного вечора водитиму його до «Схову Джеймсона», щоб він дістав свою дозу божевілля. Думаєш це спрацює, Селе? Я не знаю, що робити.
– А що кажуть карти?
– Піковий туз від нього далеко. Чирви завжди навколо нього – червона королева завжди поруч. Бачиш цей піковий валет? Це – Дін, він зажди неподалік.
– Ну, за годину ми виїжджаємо в Нью-Йорк.
– Колись Дін поїде в одну зі своїх подорожей і ніколи не повернеться.
Вона дозволила мені прийняти душ і поголитись, потім я попрощався зніс речі й піймав фрісканську маршрутку, це була звичайна маршрутка, яка їздила певним маршрутом, за п'ятнадцять центів можна проїхати квартал; вона була забита пасажирами, як автобус, але всі говорили й жартували. Мішн-стріт того останнього дня була насичена будівництвом, дітьми на майданчиках, криками негрів, котрі повертались з роботи, пилюкою, збудженням, величним шумом 1 вібраціями всього того, що насправді було найбільш збудженим містом Америки, – над головами височіло чисте блакитне небо і радість туманного моря, яка завжди запливає під вечір і примушує всіх зголодніти та ще більше збудитись. Я ненавидів те, що треба було їхати геть; моє перебування тривало близько шістдесяти годин. З божевільним Діном я летів крізь життя, не маючи можливості його роздивитись. Після обіду ми їхали в бік Сакраменто, знову на схід.
Розділ п'ятий
МАШИНА належала високому худому гомику, який їхав додому в Канзас, він був у сонцезахисних окулярах і вів машину з особливою обережністю; машину Дін назвав «голубим Плімутом»; він був без пікапа і без справжньої сили.
– Що за жіноча машина! – прошепотів мені на вухо Дін. У машині було два інших пасажири – пара, типові напівтуристи, які хотіли всюди зупинятися і всюди ночувати. Першою зупинкою було Сакраменто, і це не було навіть початком дороги в Денвер. Ми з Діном самотньо сиділи позаду, не звертаючи на них уваги, і розмовляли:
– Тепер, чувак, той альтист минулої ночі мав ЦЕ – як тільки він його спіймав, він його мав; я ніколи нікого не бачив, хто б міг тримати це так довго. Я хотів знати, що «ЦЕ» означало. Ох, ну добре, – Дін засміявся, – тепер ти питаєш мене про невловиме – агам! Ось чувак і всі інші там, правда? Він повинен викласти те, що у всіх на думці. Він грає перший приспів, потім виставляє в ряд свої ідеї, людей, так, так, але подумай, потім він піднімається до своєї долі й повинен дути на рівні з нею. І раптом десь на середині приспіву до нього це доходить – всі дивляться вгору і знають; вони слухають; він це піднімає і несе далі. Час зупиняється. Він наповнює порожнечу субстанцією нашого життя, сповіддю напруги власного пупа, спогадами ідей, переосмисленням минулих виконань. Він має дути через мости і повернутись назад, і зробити це з таким безмежним відчуттям душевного пізнання мелодії того моменту, що всі знають, що важлива не мелодія, а ЦЕ, – Дін не міг продовжувати далі; він аж упрів, розповідаючи.