Потім почав говорити я; за все своє життя я так багато не говорив. Я розповів Діну, що коли був маленьким і їздив у машині, то уявляв у руках серп і зрізав усі дерева і стовпи на дорозі, навіть розрізав пагорби, які пролітали повз вікно. «Так! Так!» – кричав Дін.
– Я теж так робив, але серп був інший – скажу, чому. Подорожуючи на Заході великими відстанями, мій серп мав бути надзвичайно довгим і мав закруглятися навколо віддалених гір, зрізаючи їхні верхівки, і досягти іншого рівня, аби дістати ще віддаленіші гори, разом із усіма стовпами на дорозі, звичайними пульсуючими стовпами. І саме тому – о, чувак, я маю тобі сказати, ТЕПЕР я маю ЦЕ, – я повинен тобі розповісти, як колись ми з моїм батьком і якимось голодранцем-волоцюгою з Ларімер-стріт поїхали в Небраску у розпал депресії продавати мухобійки. І як ми їх робили! Ми купували звичайні шматки старого екрана, шматки дроту, скручували їх удвічі, і шматки синьої та червоної тканини, щоб обшити краї, і все це на базарі за якісь центи старого мотлоху; так ми зробили тисячі мухобійок, сіли в таратайку старого волоцюги й погнали просто в Небраску, на кожну ферму, і продавали їх за один нікель – нікель нам давали просто із жалю, два волоцюги і малий хлопець, яблучні пироги в небі, а мій старий у ті часи весь час співав: «Алілуя, я волоцюга, знову волоцюга». Чувак, ти тепер ось що, послухай, через два тижні надзвичайних бід, мандрівок і божевілля у спеку, заради жахливих саморобних мухобійок вони почали сваритися за розподіл зароблених грошей і дуже розлютились на узбіччі дороги, а потім помирились і почали пити вино, і не зупинялись п'ять днів і п'ять ночей, а я тим часом забився в куточок і плакав, а коли вони закінчили, – все до останнього цента було витрачено, І ми знов були там, звідки почали, – Ларімер-стріт. Мого старого заарештували, і я мав благати суддю відпустити його, бо він був мої батьком, а я не мав матері. Селе, я виголошував величні дорослі промови у віці восьми років перед зацікавленими юристами…
Нам було жарко; ми їхали на схід; ми були схвильовані.
– А ось я тобі ще розповім, – сказав я, – і це начебто в тому, що ти розповідаєш, та й щоб уже закінчити мою останню думку. Дитиною, на задньому сидінні батькової машини, я бачив себе на білому коні, переїджаючим кожну можливу перепону, яка зустрічалась на моєму шляху, а це означало обминати стовпи, будинки, інколи їх перескакувати, якщо було запізно, перебігати пагорби й раптові площі, де було повно машин, які я мав обійти…
– Так! Так! Так! – збуджено дихав Дін. – Єдина різниця зі мною те, що в мене не було коня, я сам біг. Ти був східною дитиною і мріяв про коня; звичайно, ми не будемо припускати такі речі, оскільки ми з тобою знаємо, що вони дуже літературні ідеї, і лише, можливо, у своїй дикій шизофренії я справді біг ногами повз машини на неймовірній швидкості, бувало дев'яносто, перестрибуючи через кожен кущ і кожну загорожу, і ферму, інколи я швидко біг до пагорбів і назад, не втрачаючи землі під ногами ні на мить…
Ми це розповідали, обливаючись потом. Ми геть забули про людей у машині; їм стало цікаво, що відбувається на задньому сидінні. Водій навіть сказав:
– Заради Бога, ви там весь човен розкачали. – Ми справді його розкачали; машина тряслась, коли ми з Діном хитались у ритм та ЦЕ нашого фінального збудженого щастя розмови та життя в порожньому завороженому кінці всіх незліченних бунтівних янгольських частот, які дрімали в наших душах.
– Ох, чувак! Чувак! Чувак! – стогнав Дін. – І це навіть не початок – ось, нарешті, ми разом їдемо на схід, ми ніколи не їздили на схід разом, Селе, ти тільки подумай, ми разом зацінимо Денвер і побачимо, чим усі там займаються, хоча нам це не дуже важливо, важливо те, що ми знаємо – ЦЕ є, і ми знаємо ЧАС, і ми знаємо, що все справді ДОБРЕ. – Потім він прошепотів, ухопивши мене за рукав:
– Ось, ти тільки-но поглянь на тих попереду. Вони за щось хвилюються, рахують милі, думають, де сьогодні заночувати, скільки грошей є на бензин, про погоду, як кудись дістатися, – і, бачиш, вони все одно туди дістануться. Але вони повинні хвилюватись і зраджувати час нагальними проблемами, а інакше абсолютно схвильовані та плаксиві, їхні душі не заспокояться, якщо не присмокчуться до запровадженої проблеми, і щойно вони її знайдуть, то одягнуть відповідну фізіономію, яка, як бачиш, – нещастя, і весь час усе повз них пролітає, і вони це теж знають, і це їх теж безкінечно непокоїть. Слухай! Слухай! – Так-от, -перекривляв він. – Я не знаю – може, не слід заправлятись на тій заправці. Я нещодавно прочитав у Національних нафтових новинах, що в такому бензині є дуже багато о-октанової дурні і мені хтось колись сказав, що в ньому є напівофіційна високочастотна дурня, ну, я не знаю, просто не хочу і все…
– Чувак, ти це все оціни. – Він безумно штрикав мене в бік, щоб я зрозумів. Я дуже старався. Бум, бам, все на задньому сидінні супроводжувалось: «Так! Так! Так!» Люди спереду злякано озирались і шкодували, що підібрали нас у бюро подорожей. Це був лише початок.
У Сакраменто педик зняв кімнату в готелі й запросив нас із Діном випити, поки пара ночувала в родичів, а в готелі Дін випробував усі свої трюки, щоб виманити у педика гроші. Це було божевілля. Педик почав з того, що сказав, як він зрадів, коли ми поїхали з ним, бо йому подобаються такі молоді хлопці, як ми, і, на наше здивування, сказав, що справді не любить дівчат і нещодавно порвав роман з чоловіком у Фріско, в якому він мав роль чоловіка, а той – жінки. Дін закидав його діловими питаннями й невпинно кивав головою. Педик сказав, що його найбільше цікавить, що думає Дін. Попередивши, що він у молодості був хастлером, Дін запитав, скільки в того є грошей. Я був у туалеті. Педик став надзвичайно похмурим і, думаю, підозрілим стосовно мотивів Діна, він не дав ні гроша і пропонував туманні обіцянки щодо дороги в Денвер. Він весь час перераховував гроші і перевіряв гаманець. Дін здався:
– Бачиш, чувак, краще навіть не старатись. Запропонуй їм те, чого вони таємно хочуть, і вони, звичайно ж, умить впадають у паніку. – Він уже настільки завоював довіру власника «Плімута», що той дозволив йому перейняти кермо, і тепер ми справді їхали.
Ми покинули Сакраменто на світанку і в обід перетинали пустелю Невади, ураганом проскочили перевал Сьєрраз, педик і туристи вчепились одне в одного на задньому сидінні. Ми були попереду, ми були на чолі. Дін знову був щасливий. Усе, що йому було потрібно, – це одне колесо в руці та чотири на дорозі. Він розповів про те, яким поганим водієм був Старий Бик Лі, копіюючи його дії за кермом:
– Щойно з'являлась величезна вантажівка, як он та, Бику потрібна була ціла вічність, щоб її помітити, бо він не бачив, чувак, він не бачив. – Дін щосили тер очі, щоб нам показати. – І я казав: «Гоп, дивись, Бик, вантажівка», а він казав: «Е? Що ти там кажеш, Діне?» «Вантажівка! Вантажівка!» І в останню мить він упритул під'їжджав до вантажівки, ось так». – Дін викинув «Плімут» просто назустріч вантажівці, покрутився перед ним якусь хвильку, обличчя водія вантажівки почорніло перед нашими очима, люди на задньому сидінні завмерли від жаху, і в останню мить повернув назад. «Ось так, бачиш, саме так, ось наскільки паскудний водій.
Я взагалі не налякався; я знав Діна. Люди на задньому сидінні мовчали. Насправді ж вони були занадто перелякані, щоб скаржитись – вони думали, що лише Бог знає, на що здатен Дін, якщо вони поскаржаться.
Дін пронісся пустелею, демонструючи те, як не слід їздити, як його батько керував своєю тарантайкою, як добрі водії входять у поворот, як поганих водіїв спочатку заносить занадто вперед, а потім вони метушаться на повороті і таке інше. Був спекотний сонячний день. Ріно, Гора Бетл, Елко, усі міста на шляху Невади пролітали одне за одним, і в сутінках ми були вже на рівнинах Солт-Лейк, а вогники Солт-Лейк-Сіті безперервно мерехтіли майже за сотні миль через міраж рівнин, їх було видно двічі – під та над заокругленням землі, одні були яскраві, а інші – туманні. Я сказав Діну, що те, що нас пов'язує на цьому світі, невидиме і, щоб це довести, я показав на довгі лінії телефонних стовпів, які зникали з поля зору. Його обшарпана пов'язка, тепер геть брудна, тріпотіла в повітрі, його обличчя світилось.