– О, так, чувак, милий Боже, так, так! – Раптом він зупинив машину і впав. Я повернувся й побачив, що він забився в куток сидіння і заснув. Його обличчя лежало на здоровій руці, а перев'язана автоматично та слухняно висіла в повітрі.
Люди на задньому сидінні зітхнули з полегшенням. Я чув, як вони пошепки організовували переворот:
– Ми не можемо більше дозволяти йому вести машину, він геть божевільний, його, напевно, випустили з якоїсь лікарні.
Я став на захист Діна й нахилився до них:
– Він не божевільний, з ним усе буде добре, і не хвилюйтесь за його кермування, він найкращий на світі.
– Я цього просто не витримую, – сказала дівчина стриманим істеричним шепотом.
А я сидів і втішався приходом ночі в пустелі та чекав, коли бідне дитя, Янгол Дін, знову прокинеться. Ми були на пагорбі, звідки видно було дивовижні візерунки вогнів Солт-Лейк-Сіті. Дін розплющив очі й глянув на місто, де давно народився, без імені та в бруді.
– Селе, Селе, дивись, ось де я народився, ти тільки подумай! Люди змінюються, вони їдять рік за роком і змінюються з кожним прийомом їжі. Ее! Дивись! – Він був настільки схвильований, що я заплакав.
Куди все це рухається? Добре, нам то все одно. Ми сиділи позаду й розмовляли. А ті, шо попереду, занадто втомилися під ранок, і Дін перейняв кермо на сході колорадської пустелі в місті Крейг. Ми майже всю ніч повзли через Полуничний перевал у Юті, витративши багато часу. Задні заснули. Дін полетів у бік могутньої стіни Перевалу Берто, який височів за сотню миль, на даху світу – чудесні грати Гібралтара, закутані у хмари. Він так легко взяв Перевал Берто, наче прибив комара – так само, як у Техачапі, вимикаючи двигун, об'їжджаючи всіх, не збиваючись з ритму, задуманого скелями, аж поки ми знову відчули гарячі рівнини Денвера, – Дін був удома.
З величезним полегшенням очманілі люди висадили нас із машини на розі 27-ї і Федеральної. Наші побиті валізки знову валялись на тротуарі; на нас чекала далека дорога. Врешті, яка різниця, дорога – це життя.
Розділ шостий
ТЕПЕР нам треба було в Денвері розібратися з купою обставин, і вони цілковито відрізнялись від тих, що були в 1947-му. Ми могли спіймати ще одну машину з бюро подорожей або залишитися на пару днів, порозважатись і пошукати Дійового батька.
Ми були брудні та змучені. Я стояв біля пісуара, в туалеті ресторану, загороджуючи дорогу Діну до умивальника, тому я відійшов не закічивши, а закінчив у іншому пісуарі і сказав Діну:
– Оціни цей трюк.
– Так, чувак, – сказав він, миючи руки в умивальнику, – це дуже гарний трюк, але жахливий для наших нирок, і ти стаєш трохи старшим, тому кожен раз, коли ти це робиш, вилазитиме роками мук у твоїй старості – жахливі болі в нирках у ті дні, коли ти сидітимеш на лавочці в парку.
Це мене розлютило:
– Хто це старий? Я не настільки вже старший за тебе!
– Я не це мав на увазі, чувак!
– Ага, – сказав я, – ти весь час жартуєш над моїм віком. Я не якийсь старий педик, як той старий педик, ти мене не застерігай про мої нирки.
Ми повернулися до кабінки в ресторані і, щойно з'явилась офіціантка з гарячими сендвічами з ростбіфом – Дін зазвичай стрибнув би на них, як вовк, – і я сказав, тамуючи гнів:
– Я більше нічого подібного не хочу чути.
Раптом Дійові очі налилися сльозами, він встав, залишив свою гарячу їжу і вийшов з ресторану. Може, він пішов назавжди. Та мені було байдуже, я був лютий – мене просто переклинило, і я зірвався на Діна. Але вигляд його неторканої їжі засмутив мене більше ніж будь-що за останні роки. Не слід було так говорити… він так любить поїсти… він так ніколи не залишав свою їжу… що за чорт. Ну, та що вже… тепер він знатиме.
Дін стояв навпроти ресторану рівно п'ять хвилин, потім повернувся і сів на місце.
– Ну, – сказав я, – що ти там робив, зубами скрипів? Сварився на мене, придумував нові жарти про мої нирки?
Дін мовчки похитав головою:
– Ні, чувак, ні, чувак, все неправильно ти кажеш. Якщо гобі цікаво, то, – ну…
– Ну, давай, розповідай.
Я це казав, не відірваючи погляду від тарілки. І відчув себе чудовиськом.
– Я плакав, – сказав Дін.
– Та, чорт з тобою, ти ніколи не плачеш.
– Ти так кажеш? Чому ти думаєш, що я ніколи не плачу?
– Ти не зовсім помираєш, щоб плакати.
Кожне моє слово було ножем у самого себе. Все, що я приховував проти свого брата, виходило назовні – я був гидотний, і який же бруд я знаходив у глибинах своєї безчесної психології.
Дін хитав головою:
– Ні, чувак, я плакав.
– Ну, припини, я впевнений, ти так розізлився, що просто мав вийти.
– Повір мені, Селе, справді повір мені, якщо ти хоч раз вірив у мене.
Я знав, що він каже правду, але мені було начхати на правду і, коли я на нього подивився, то думаю, мене перекосило від потрісканих внутрішиих перекручень у моєму жахливому животі. Тоді я зрозумів, що не мав рації:
– Ну, чувак, Діне, пробач мені, я так ніколи з тобою не поводився. Ну, тепер ти мене знаєш. Ти знаєш, що в мене більше ні з ким немає близьких стосунків – я не знаю, що мені з цим усім робити. Я тримаю речі в руках, як шматки гівна, і не знаю де їх покласти. Давай забудемо. – Священний злочинець почав їсти. – Це не моя провина! Це не моя провина! – сказав я йому. – Я ні в чому не винен у цьому паскудному світі, хіба ти не розумієш? Я цього не хочу і так бути не може і не буде.
– Так, чувак, так, чувак. Але, будь ласка, заспокойся і повір мені.
– Я тобі вірю, правда.
Це була печальна історія того дня. Аж ось ускладнення з'явились тієї ночі, коли ми з Діном ночували із сім'єю сезонників.
Вони були моїми сусідами в часи мого двотижневого самітництва в Денвері. Мати була чудова жінка в джинсах, вона зимою водила вантажівки з вугіллям, щоб прогодувати своїх дітей, всього їх було четверо, а чоловік покинув її кілька років тому, коли вони подорожували країною у трейлері. У тому трейлері вони проїхали з Індіани аж у Ел-Ей. Після багатьох веселих ночей, загульних недільних п'янок у придорожніх барах, сміху та пісень під гітару посеред ночі, той паскуда раптово зник через темні поля і ніколи не повернувся. її діти були чудові. Найстаршого хлопця саме тепер не було, бо він поїхав у табір у горах; далі йшла чарівна тринадцятилітня донька, вона писала вірші, збирала в полі квіти й хотіла стати актрисою в Го-лівуді, звали її Джанет; потім ішли меньшенькі – маленький Джимі, який увечері сидів біля вогнища і плакав за своєю «ка-топелькою», поки та ще була сирою, і маленька Люсі, котра товаришувала з черв'яками, ропухами, жуками та всім, що повзало; вона давала їм імена і робила їм хатки. Родина мала четверо собак. Жила вона своїм бідацьким та радісним життям на маленькій новій вуличці і весь час була предметом насмішок напівреспектабельних сусідів через їхнє відчуття того, що, так і має бути, якщо чоловік покинув цю бідну жінку, а ще тому, що двір у неї занедбаний. Вночі все світло Денвера лежало, немов величезне колесо, будинок стояв у тій частині Заходу, де гори підніжжям скочуються на рівнини і де в стародавні часи м'які хвилі, мабуть, випливали з могутньої Місісіпі, щоб створити такі круглі й ідеальні табуретки для островів-пі-ків, як Еванз, Пайн і Лонгс. Дін, звичайно, геть упрів та зрадів, щойно побачив їх усіх, особливо Джанет, але я попередив, щоб він її не чіпав, хоча, напевно, міг цього й не робити. Жінка добре знала чоловіків і їй зразу сподобався Дін, а вона йому, але вона була сором'язлива, і він також соромився. Вона сказала, що Дін нагадує їй колишнього чоловіка:
– Такий же, як він, ой, він був божевільний, скажу я вам!
Результатом цього було нестримне пиття пива в засміченій вітальні, крикливі вечері та галас радіо «Самотній Вершник». Труднощі виринали, немов хмаринки метеликів, – жінка, всі звали її Френкі, от-от збиралася купити собі таратайку, вона роками погрожувала це зробити і нещодавно назбирала пару доларів саме для цієї мети. Дін одразу взяв на себе відповідальність вибрати машину та її ціну, бо хотів сам її використовувати, щоб клеїти старшокласниць, які виходять із занять, та везти їх у гори. Бідна невинна Френкі завжди на все погоджувалась. Та коли вони прийшли на стоянку і опинилась перед продавцем, вона злякалася того, що має розпрощатися зі своїми грішми. Дін сів посеред брудного бульвару Аламеда і бив себе кулаками по голові: