Я попрощався з Люсі, яка в руці тримала свого жучка, а маленький Джимі спав. Усе сталось за пару секунд чудесного недільного світанку, поки ми бігли з нашим страшним багажем. Ми поспішали. Щохвилини ми очікували, що за будь-яким сільським поворотом з'явиться кру-зер і поїде за нами.
– Якщо та жінка з рушницею коли-небудь дізнається, нам гаплик, – сказав Дін. – Ми повинні піймати таксі. Тоді ми в безпеці.
Ми збиралися розбудити фермерську сім'ю, щоб скористатись їхнім телефоном, але нас налякав їхній пес. Кожної хвилини все стає дедалі небезпечнішим; купе знайдуть селяни, які рано встають. Нарешті одна мила старенька пані дозволила нам подзвонити з її телефону, і ми викликали таксі з центру Денвера, але воно не приїхало. Ми знов вийшли на дорогу. Почався ранішній потік машин, і кожна машина нагадувала крузер. Раптом ми побачили крузер і я знав, що моєму життю, таким, як я його знав, настав кінець і прийшов новий жахливий етап в'язниць та залізного суму. Але крузер виявився нашим таксі, і з того моменту ми знову летіли на схід.
У бюро подорожей була неймовірна пропозиція повести до Чикаго «Кадилак» лімузин 47-го року. Власник їхав на ньому з Мексико, втомився і посадив усю сім'ю на поїзд. Він лише хотів посвідчення та щоб машина туди доїхала. Мої документи запевнили його, що все буде добре. Я сказав, щоб він не хвилювався. І сказав Діну:
– Ти дивися, не втечи з цією машиною.
Дін скакав від бажання побачити її. Нам треба було почекати годину. Ми лежали на газоні біля церкви, де в 1947-му я провів деякий час з волоцюгами після того, як відвіз Риту Бетанкур додому, і там на газоні я заснув просто від жахливої втоми, відкривши обличчя післяобіднім пташкам. Десь грала органна музика. Дін бігав по місту. Він заговорював якусь офіціантку в забігайлівці, домовився з нею про зустріч у «Кадилаку» після обіду і повернувся, щоб розбудити мене новиною. Тепер мені стало краще. Я прокинувся для нових ускладнень.
Коли приїхав «Кадилак», Дін одразу на ньому від'їхав «заправитись», а чоловік з бюро подорожей подивився на мене і спитав:
– Коли він повернеться? Усі пасажири готові їхати.
Він показав на двох ірландських хлопців зі східної єзуїтської школи, котрі з валізами чекали на лавці.
– Він просто поїхав заправитись. Він зараз повернеться.
Я побіг за ріг і дивився, як Дін із заведеним мотором чекав на офіціантку, котра переодягалась у своїй готельній кімнаті; справді, я бачив її з того місця, де стояв, – вона дивилась у дзеркало, чепурилась, поправляла шовкові панчохи, я мріяв поїхати разом з ними. Вона вибігла й за-стрибнула у «Кадилак». Я повернувся назад, щоб заспокоїти начальника бюро подорожей і пасажирів. Я бачив відблиск «Кадилака», який переїжджав Клівленд плейс із Діном, щасливим, у майці; він розмахував руками, розмовляв з дівчиною та горбився над кермом, тоді як вона сумно й гордо сиділа поряд із ним.
Посеред білого дня вони поїхали на парковку, зупинились біля кам'яної стіни (Дін колись працював на цій парковці), і там, з його слів, він зробив це з нею за лічені хвилини; і не тільки це, він ще й умовив її слідувати за нами на схід, щойно вона отримає зарплату в п'ятницю, приїхати автобусом та зустрітися з нами на квартирі Іана Макартура на Лексінгтон-авеню в Нью-Йорку. Вона погодилась приїхати; звали її Беверлі. За тридцять хвилин Дін закинув дівчину в готель, з поцілунками, прощаннями, обіцянками, і прилетів під бюро подорожей, щоб підібрати команду.
– Ну, ти вчасно! – сказав Бродвейський Сем, начальник бюро подорожей. – Я вже вирішив, ти втік із цим «Кадилаком».
– Це моя відповідальність, – я сказав, – не хвилюйтесь. – Я це сказав, бо Дін так метушився, що всі могли здогадатись про його божевілля. Дін зробив діловий вигляд і поміг хлопцям-єзуїтам з їхнім багажем. Вони ще не встигли всістись, і я ще не попрощався з Денвером, як він уже погнав уперед, – величезний двигун клекотів, як могутній птах. Уже за дві милі від Денвера Дін зламав спідометр і гнав більше ніж сто миль на годину.
– Ну, нема спідометра, то я й не знатиму, як швидко їду. Я просто прижену цю тачку до Чикаго і знатиму по часу. – Здавалось, ми навіть не їхали сімдесят, але на шосе в бік Грілі всі машини залишались позаду нас, немов мертві мухи. – Ми їдемо на південний схід тому, Селе, що нам треба заскочити на ранчо Еда Уола в Стерлінгу, ти повинен з ним познайомитись, побачити його ранчо, а цей човен так летить, що ми без проблем туди доїдемо й доберемся до Чикаго задовго до поїзда того чоловіка. – Добре, – погодився я.
Почав лити дощ, але Дін не зупинявся. Це була чудова велика машина, остання зі старих лімузинів, чорна, з великим продовгуватим тілом, колесами з білими дисками і, напевно, куленепробивними вікнами. Хлопці-єзуїти -Святий Бонавентура – сиділи позаду, задоволені та щасливі, бо були в дорозі й не мали жодного уявлення як швидко ми їхали. Вони спробували поговорити, але Дін їх не підтримав, зняв майку і їхав голий:
– Ох, ця Беверлі – солодка маленька дівчинка – вона приїде до мене в Нью-Йорк – ми одружимось, як тільки я дістану папери про розлучення від Каміл, – усе владнається, Селе, вперед. Так!
Чим скоріше ми залишали Денвер, тим краще я почувався, і робили ми це швидко. Стемніло, коли ми звернули з шосе й поїхали грунтовою дорогою, яка вела нас через суворі простори Східного Колорадо в бік ранчо Еда Уола серединою Койотової Безодні. Дощ не припинявся, багнюка була слизькою, і Дін сповільнився до сімдесяти, але я сказав йому їхати ще повільніше, а то нас занесе, але він відповів:
– Не хвилюйся, чувак, ти ж мене знаєш.
– Не цього разу, – сказав я. – Ти справді їдеш зашвидко.
Та він летів далі по слизькій багнюці, а як тільки я це сказав, ми в'їхали в різкий лівий поворот, Дін крутив кермо, щоб у нього вписатись, але машина полетіла на слизькій поверхні, нас понесло.
– Обережно! – закричав Дін, якому було наплювати; він змагався зі своїм Ангелом, і ми опинилися задом у канаві, а перед машини стирчав на дорозі. Навколо мертва порожнеча. Ми чули, як завивав вітер. Ми були посеред диких прерій. За чверть милі виднілася ферма. Я лаявся безперестанно – я був страшенно злий на Діна, він був мені огидний. Він нічого не сказав і пішов під дощем до ферми шукати допомогу, одягнений у пальто.
– Він твій брат? – запитали хлопці на задньому сидінні. – Він сам чорт з машиною, га? – А як видно з його розповідей, з жінками в нього так само.
– Він божевільний, – сказав я, – і так, він мій брат. Я побачив, як Дін повертається з фермером на тракторі.
Вони прикріпили ланцюги, і фермер витяг нас із канави. Машина була коричневою від бруду, бампер побитий. Фермер узяв із нас п'ять доларів. Його доньки дивились на все під дощем. Найгарніша і найсором'язливіша заховалась далеко в полі, та мала на це добрі причини, бо була вона абсолютно й цілковито найкрасивішою дівчиною, яку ми з Діном бачили в житті. їй було років шістнадцять, обличчя, як у всіх на Преріях, було кольору диких троянд, очі надзвичайної блакиті, найпрекрасніше волосся і скромність та швидкість дикої антилопи. Вона тремтіла від кожного нашого погляду. І стояла, поки могутні вітри із Сас-качевану розвівали її чарівне волосся – кучері немовби оживали. Вона червоніла й червоніла.
Ми закінчили наші справи з фермером, востаннє подивились на янгола Прерій і поїхали далі, цього разу повільніше, поки не стемніло, і Дін сказав, що ранчо Еда Уола прямо попереду.
– Ой, така дівчина мене лякає, – сказав я. – Я б просто йшов і здався їй, а якщо вона мене не захоче, я б кинувся зі скелі. – Єзуїтські хлопці засміялись. Вони були сповнені безглуздих жартів та східноуніверситетських балачок і в їхніх курячих головах не було нічого крім погано засвоєного Аквінського. Ми з Діном геть не звертали на них уваги. Коли ми переїжджали поля, Дін розповідав про свої ковбойські дні, він показав нам шмат дороги, де він провів цілий ранок за їздою; і, щойно ми доїхали до землі Уола, показав нам полагоджений ним паркан; показав, де старший Уол, батько Еда, бігав по полю з батогом і горлав: «Лови його, чорти б його забрали».
– Він купував нову машину кожні шість місяців, – сказав Дін. – Йому просто було байдуже. Коли якась корова відбивалась від стада, він їхав за нею до найближчого потічка, а потім біг за нею пішки. Він рахував кожен зароблений цент і ховав усе в каструлю. Божевільний старий скотар. Я покажу тобі його старі розвалюхи біля будинку. Ось куди я приїхав на виправний термін після останнього разу в тюрмі. Ось де я жив, коли писав ті листи до Чеда Юнга. – Ми звернули з дороги і опинились на доріжці поміж зимових пасовищ. Раптом у світлі наших фар з'явилося стадо скорботних безликих корів. – Ось де вони! Корови Уола! Ми нізащо повз них не проїдемо. Треба вийти і налякати їх! Хі-хі-хі!