Але нам не довелось цього робити, і ми просто прослизнули повз них, часом злегка зачіпляючи, поки вони, наче море, ворушились і мукали навколо дверей машини. Попереду ми побачили світло ранчо Еда Уола. Навколо цього самотнього світла розстилались сотні миль рівнин.
Тотальна темрява, яка покриває таким чином прерії, не зрозуміла людям зі сходу. Не було ні зірок, ні місяця, ні світла, крім світла з кухні місіс Уолл. Те, що лежало поза тінями двору, було нескінченним поглядом на світ, який неможливо було побачити до світанку. Після того, як ми постукали у двері та покликали Еда Уола, котрий доїв корів у хліву, я заглибився в темряву, десь футів на двадцять, не більше. Мені здалося, що я почув койотів. Уол сказав, що це, напевно, десь далеко стогнуть дикі коні. Ед Уол був нашого віку, високий, гострозубий, лаконічний. Вони з Діном любили стояти на Кьортіс-стріт та свистіти дівчатам. Тепер він ввічливо провів нас у свою похмуру, коричневу, нежилу вітальню та нишпорив навколо, поки не знайшов тьмяні лампочки, засвітив їх і сказав Діну:
– Що в біса сталось з твоїм пальцем?
– Я вдарив Мерілу, і він почав так наривати, що довелось ампутувати кінчик.
– Якого чорта ти це зробив? – Було схоже, що він раніше був старшим братом Діна. Він похитав головою; відро з молоком стояло біля його ніг.
– Ти завжди був хворим на голову сучим сином.
Тим часом його молода дружина накрила стіл у великій кухні ранчо. Вона вибачилась за персикове морозиво:
– Це лише персики і вершки, заморожені разом. – Звичайно, це було єдине справжнє морозиво, яке я їв у своєму житті. Вона почала з нічого особливого, а закінчила застіллям богів; поки ми їли, нові тарілки з'являлись на столі. Вона була добре збитою білявкою, але, як усі жінки у преріях, трішки скаржилась на нудьгу. Вона перерахувала всі радіопередачі, які вона слухає в цей час ночі. Ед Уол сидів і дивився на свої руки. Дін невгамовно їв. Він хотів, щоб я підтримав байку про те, що «Кадилак» належить мені, і я дуже заможний чоловік, а він мій друг і шофер. Це аж ніяк не вразило Еда Уола. Кожного разу, коли худоба в хліву видавала якийсь звук, він піднімав голову і слухав.
– Ну, сподіваюсь, що ви, хлопці, доберетесь до Нью-Йорка.
Він не вірив у казку про «Кадилак» і був упевнений у тому, що Дін його вкрав. Ми пробули на ранчо не більше години. Ед Уол втратив віру в Діна так само, як Сем Брейді, – коли він на нього дивився, то дивився з підозрою. У минулому були буремні дні, коли вони тинялися рука в руку по Ларімер і Вайомінг по завершенні сінокосу, проте все це було мертве та забуте.
Дін нервово стрибав у своєму кріслі.
– Ну так, ну так, а тепер, я гадаю, нам слід їхати далі, бо нам треба завтра ввечері бути в Чикаго, і ми вже витратили декілька годин.
Студенти вічливо попрощались з Уолом, і ми знову були в дорозі. Я обернувся подивитись, як кухонне світло зникає в морі пітьми. Потім я нахилився вперед.
Розділ дев'ятий
НЕЗАБАРОМ ми знову повернулися на головну трасу і тієї ночі весь штат Небраска відкрився моїм очам. Сто десять миль на годину по прямій, немов стріла, дорозі, через сонні містечка, жодної машини, а Тихоокеанський поїзд слідував за нами під місячним сяйвом. Тієї ночі я зовсім не боявся; було дозволено їхати 110 і говорити й бачити, як міста Небраски – Огалала, Гьотенбург, Кірні, Гранд Айленд, Колумбус – розкриваються з неймовірною швидкістю, поки ми женемо далі та базікаємо. Це була чудесна машина; вона тримала дорогу, як човен тримається води. Вона з легкістю входила у кожний поворот.
– Ох, чувак, оце так мрія, – видихнув із себе Дін. – Ти тільки подумай, що б ми могли робити, якщо б у нас із тобою була така машина. Ти знаєш, що є дорога, яке веде вниз до Мексики і аж до самої Панами? І, можливо, аж у самий низ Південної Америки, де живуть семифутові індіанці, які в горах поїдають кокаїн? Так! Ти і я, Селе, ми б роздивилися весь світ з такою машиною, тому що, чувак, дорога має коли-небудь вивести до всього світу. Нікуди більше вона не поведе – правильно? О, чи ми не об'їдемо старий Чі з цією штукою? Подумай тільки, Селе, я за все своє життя ні разу не був у Чикаго, ніколи тут не зупинявся.
– У цьому «Кадилаку» ми заїдемо туди, як гангстери!
– Так! І дівчата! Ми можемо клеїти дівчат. Між іншим, Селе, я вирішив їхати екстра швидко, щоб ми мали цілий вечір розваг на цій штуці. Тепер ти просто розслабся, а я гнатиму всю дорогу.
– Ну, а тепер як швидко ти їдеш?
– Думаю, постійні сто десять – навіть не помітно. Ми ще маємо весь день на Айову, а потім я за мізер проїду старий Ілінойс. – Хлопці заснули, і ми розмовляли всю ніч.
Було неймовірно, як Дін міг дуріти, а потім раптово пізнавати свою душу – яка, мені здається, захована у швидкій машині, на узбережжі, до якого треба доїхати, і в дівчині в кінці дороги – спокійно та розмірено, наче нічого не сталось.
– Тепер я таким стаю щораз у Денвері – я вже більше не можу в тому місті. Дін – дурень. Зум! – Я сказав йому, що проїжджав цією небраскинською дорогою в 47-му році. Він також.
– Селе, коли я працював у пральні «Нова ера» у Лос-Анджелесі, у 1944-му, набрехавши про свій вік, я поїхав на швидкісній у Індіанаполіс із єдиною метою – побачити перегони на меморіальний день; туди я їхав автостопом, а вночі крав машини, щоб вчасно доїхати назад. Також у Ел-Ей у мене був «Бьюїк» за двадцять доларів, моя перша машина, вона не проходила інспекцію гальм та світла, тому я вирішив дістати посвідчення поза штатом, щоб їздити на машині без проблем, тож приїхав сюди по документи. Поки я їхав автостопом через одне з оцих самих містечок, з номерами, захованими під плащем, до мене причепився уштипливий шериф, бо вирішив, що я занадто малий, щоб їхати автостопом. Він знайшов номер і закинув мене в камеру з місцевим рецидивістом, якому слід було бути в домі для престарілих, бо він не міг сам себе годувати (його годувала дружина шерифа), він сидів, пускаючи слину. Після розслідування, яке складалося з дурнуватих розмов, як батьківський допит, а потім спроби мене залякати, аналізу мого почерку і так далі, я, щоб звітди вибратись, виголосив найкращу промову свого життя, про те, що я набрехав про своє минуле викрадання машин, і що я просто шукаю свого батька, який у цих краях працює на фермі, і шериф мене відпустив. Ясна річ, я пропустив перегони. Наступної осені, я зробив те саме, щоб побачити гру Нотр-Дам – Каліфорнія у Саус-Бенді, Індіана, – цього разу без проблем і, Селе, я мав гроші лише на квиток і більше ні цента, я нічого не їв дорогою туди й назад крім того, що зміг виклянчити у всіляких божевільних типів, яких зустрічав по дорозі, та ще й до дівчат чіплявся. Єдиний хлопець у Сполучених Штатах Америки, який стільки натерпівся, щоб побачити гру.
Я запитав, яким чином він опинився у Ел-Ей у 1944-му.
– Мене заарештували в Аризоні, тюрма там була найгіршою тюрмою в моєму житті. Я мав утекти і задумав найкрутішу втечу свого життя, а щодо втеч, розумієш, усе загально. У лісі, знаєш, я повз через болота – он там навколо гірських країв. Гумові шланги і все таке, на мене чекала випадкова смерть, я мусив пробратись через ліс по хребту, щоб триматись подалі від стежок і доріг. Мені треба було позбутись одягу з каталажки, і я дуже майстерно вкрав сорочку й штани на заправці біля Флагстафа, за два дні приїхав у Ел-Ей одягнений, як працівник бензоколонки, пішов на першу ліпшу станцію, влаштувався на роботу, знайшов собі кімнату, поміняв імя (Лі Бульє) і провів цілий неймовірний рік у Ел-Ей, враховуючи цілу компанію нових друзів і дуже шикарних дівчат, цей сезон закінчився тоді, коли однієї ночі ми всі їхали по Голівудському бульвару, і я сказав своєму товаришу потримати кермо, поки я цілував дівчину – я був за кермом, розумієш – а він мене не почув і ми врізались прямо в стовп, хоч їхали ми тільки двадцять, і я зламав свій ніс. Ти ж уже бачив мій ніс -кривий грецький горб ось тут. Після того я поїхав у Денвер і тієї весни познайомився з Мерілу біля лимонадного фонтанчика. Ох, чувак, їй було лише п'ятнадцять, вона була в джинсах і просто чекала, щоб її хтось підібрав. Три дні та три ночі розмов у готелі Туз, третій поверх, південно-східна кутова кімната, священні хвилини в тій кімнаті та святі сцени мого життя – тоді вона була така мила, така молода, гмм, ах! Але ж, ти подивись туди вниз, гоп-гоп, купа старих волоцюг навколо вогню біля колій, хай їм чорт. – Він майже зупинився. – Бачиш, я ніколи не знаю, чи мій батько там чи ні. – Біля колій, перед вогнищем, погойдувались якісь постаті. – Я ніколи не знаю, питати чи ні. Він може бути де завгодно.