Ми їхали далі. Десь позаду або попереду нас, у великій ночі, його батько лежить п'яний під кущем, у мокрих штанях, сірка у вухах, рани на носі, можливо, у волоссі кров, і місяць світить на його тіло.
Я взяв Діна за руку.
– Ох, чувак, ми справді їдемо додому. – Нью-Йорк вперше стане його постійним домом. Він аж тремтів; він не міг дочекатись. – Ти тільки подумай, Селе, коли ми приїдемо в Пенсі, ми почуємо цей шалений східний боп від усіх дискжокеїв. Гей, лети, старе судно, лети!
Феноменальна машина примушувала вітер ревти; рівнини розгортались, немов рулони паперу; машина незадово-лено відкидала позаду себе гарячу смолу – царське авто. Я відкрив очі назустріч світанку, що розгортався, наче віяло; ми летіли прямо на нього. Кам'яне зосереджене обличчя Діна, як завжди, було нахилене над панеллю приладів з власною кістлявою метою.
– Про що ти думаєш, старий?
– Аха-ха-ха-ха, та все те саме, знаєш – дівчата, дівчата, дівчата.
Я заснув і прокинувся сухого, спекотного недільного ранку в липневій Айові, а тим часом Дін усе їхав і їхав, не знижуючи швидкість; він підкорював повороти кукурудзяних полів Айови на швидкості мінімум вісімдесят, а прямі шматки, як завжди, їхав 110, якщо рух з обох боків не примушував його триматись лінії та повзти жалюгідні шістдесят. Коли випала нагода, він вилітав уперед і обганяв з десяток машин та залишав їх за собою у хмарі пилу. Якийсь божевільний на новенькому «Бьюїку» все це побачив і вирішив із нами поганятись. Коли Дін збирався обігнати машину, цей хлопець пролетів повз нас, посигналив і заблимав задніми фарами, роблячи нам виклик. Ми погналися за ним, немов велетенський птах.
– Тепер чекай, – сміявся Дін, – я подражню цього сучого сина з десяток миль. Дивись.
Він дозволив «Бьюїку» проїхати вперед, а потім урізав і дуже некультурно його наздогнав. Божевільний «Бьюїк» шаленів; він витиснув сто. Ми змогли його роздивитись. Він був схожий на чиказького хіпстера, який подорожує з жінкою достатньо дорослою, щоб бути – і, напевно, так воно й було – його матір'ю. Один Бог знає, чи вона скаржилась на його їзду, але він гнав далі. Його волосся було темне й дике, італієць зі старого Чі; він був у спортивній сорочці. Може, йому в голову стукнуло, що ми були новою бандою з Ел-Ей, яка вривається в Чикаго, може, хлопці Мікі Коєна, лімузин саме так виглядав і номер був каліфорнійський. Загалом, це були дорожні розваги. Він страшенно ризикував, щоб їхати перед нами; він обганяв машини на поворотах і ледве вивертався від вантажівок, які з'являлись на шляху. Ми так проїхали вісімдесят миль Айови, і гонитва була настільки цікавою, що я навіть не встиг перелякатись. Згодом божевільний тип здався, зупинився на заправці, напевно, за наказом старої дами, а ми задоволено пролетіли повз них. Ми погнали далі, Дін без сорочки, я з ногами на панелі, а студенти спали позаду. Зупинились поснідати в забігайліці, якою керувала білява жіночка, котра дала нам особливо великі порції картоплі, а церковні дзвони лунали з містечка поблизу. І знов ми були в дорозі.
– Діне, не їдь так швидко вдень.
– Не хвилюйся, чувак, я знаю, що роблю.
Мене почало пересмикувати. Немов Янгол Жаху, Дін обганяв ряди машин. Він ніби підштовхував їх, аби втиснутись. Він дражнив їхні бампери, крутився, пхався й вихилявся, щоб побачити поворот, потім йому піддавалась наша величезна машина, і він ішов на обгін, і завжди на волосинку від біди ми поверталися у свій ряд, поки інші машини вишиковувались у протележному напрямку; мене й далі пересмикувало. Я більше не витримував. Украй рідко зустрічається пряма ділянка шосе в напрямку Небраски в Айові, та коли ми нарешті на один із них потрапили, Дін знову їхав свої 110, а повз мене пролетіло декілька сцен, які я пам'ятав з 1947-го – довгий відтинок, де ми з Еді застрягли на дві години. Стара дорога мрійливого минулого розгорталась, немов перевернулась чаша життя і все навколо збожеволіло. Мої очі боліли від кошмарного дня.
– Ну, чорт, Діне, я йду назад, я вже більше не витримую, не можу більше дивитись.
– Хе-хе-хе! – хіхікав Дін, він обігнав машину на вузенькому мосту, крутонув у пилюці й погнав далі.
Я заскочив на заднє сидіння і скрутився в клубок, щоб заснути. Один із хлопців стрибнув уперед розважитись. Божевільні кошмари того, що ми розіб'ємося того ранку, оволоділи мною, я ліг на підлогу, заплющив очі й намагався заснути. Коли я був моряком, то думав про хвилі, які мчать під судно та пливуть у бездонні простори – тепер я відчував дорогу за двадцять дюймів під собою, як вона розгортається, летить, шипить на неймовірних швидкостях крізь кряхтіння континенту з божевільним Ахавом за кермом. Коли я заплющував очі, я бачив лише дорогу, що розкривається мені. Коли я розплющував очі, то бачив мерехтіння тіней дерев, вібруюче на підлозі машини. Неможливо було втекти. Я віддався всьому. Дін їхав далі, він і не думав про сон до самого Чикаго. Після обіду ми знов проїхали старий Де-Мойн. Тут ми, звичайно ж, застрягли в заторі і мали сповільнити рух, і я знов сів на переднє сидіння. Саме тут відбулась дивна жалюгідна аварія. Товстий кольоровий чоловік їхав зі своєю родиною в седані перед нами; на його задньому бампері висів полотняний мішок з водою, який продають туристам у пустелі. Він різко загальмував, Дін говорив з хлопцями і не помітив, тому ми в'їхали на швидкості п'ять миль за годину прямо в мішок з водою, котрий тріснув, немов водянка і розприскав воду в повітря. Жодного пошкодження крім ум'ятого бампера. Ми з Діном вийшли з ним поговорити. Усе обійшлося обміном адрес та балачками, а Дін не відривав погляду від дружини того чоловіка, від її прекрасних коричневих грудей ледве прикритих вільною бавовняною блузкою.
– Такк, Такк.
Ми дали йому адресу нашого чиказького барона й поїхали далі.
На іншому кінці Де-Мойпа копівський крузер поїхав за нами із сиреною, наказуючи зупинитись.
– А тепер що? Коп вийшов:
– Ви були в аварії на в'їзді?
– Аварія? Ми на розвилці розірвали чоловіку мішок з водою.
– Він каже, що в нього в'їхала, а потім утекла група на краденій машині. Це була одна із тих ситуацій, коли ми з Діном знали, що негр поводить себе, як підозріливий старий дурень. Це нас так здивувало, що ми засміялись. Нам довелося слідувати за патрульним до відділка, і там ми годину прочекали на газоні, поки вони телефонували в Чикаго й дізнавались у власника «Кадилака» про наше становище. Пан Барон сказав копу:
– Так, це моя машина, але я не відповідаю їй за що інше, що могли зробити ці хлопці.
– В Де-Мойні сталася невеличка аварія.
– Так, ви це мені вже сказали – я маю на увазі те, що я не ручаюсь за те, що вони наробили в минулому.
Все вирішилось, і ми погнали далі. У Ньютоні, Айова, я в 1947-му пройшовся під місяцем. Після обіду ми знову проїхали старий сонний Давенпорт і мілководну Місісіпі у її солом'яному ложі; потім Рок-Айленд, декілька хвилин у пробці, сонце червоніло, випадкове світло чарівних маленьких притоків м'яко протікало поміж магічних дерев та зелені середньо-американського Ілінойсу. Все навколо нагадувало м'який приємний Схід; великий сухий Захід був завершений та залишився позаду. Штат Ілінойс розкрився перед нашими очима одним великим рухом і тривав години, поки Дін гнав з однаковою швидкістю. Через свою втому він більше ризикував. На вузькому мосту, який перетинав одну з тих чарівних річок, він в'їхав у майже неможливу ситуацію. Дві повільні машини повзли через міст; на нас їхала величезна вантажівка-трейлер, водій якої виміряв, скільки часу потрібно повільним машинам, щоб перетнути міст, і, за його підрахунками, поки він туди доїде, вони вже переповзуть. На мосту взагалі не було місця для вантажівки і машин, які їдуть у протилежний бік. За вантажівкою їхали машини, видивляючись можливість об'їхати її. Серед повільних були інші повільні машини, які бажали обігнати. Дорога була переповнена, і всі вибухали від бажання об'їхати це місце. Дін без зайвих сумнівів в'їхав у все це зі швидкостю 110 миль за годину. Він об'їхав повільні машини, і майже врізався в огорожу мосту, поїхав назустріч тіні неспинної вантажівки, різко вивернув праворуч, ледве оминаючи ліве переднє колесо вантажівки, майже врізався в першу повільну машину, від'їхав, щоб знову обганяти, а потім знов звернув назад, коли ще одна машина вивернула за вантажівкою, все це сталось за секунди дві; пролітаючи повз машини та залишаючи за собою лише хмару пилюки, замість страшної п'ятикратної аварії, з машинами з усіх боків та перевернутою вантажівкою; і все це смертельного кривавого ілінойського дня, закутаного дрімаючими полями. Я не міг викинути з голови той факт, що нещодавно відомий боповий кларнетист загинув у ілі-нойській автокатастрофі, можливо такого ж дня. Я знову сів позаду.