Ще більш дивні квіточки – негр-альтист, молодий, високий, худорлявий малий із Кьортіс-стріт – гордо стрибав над головами глядачів, у джинсах з розшитим поясом, смоктав свій мундштук, поки інші закінчать; а коли вони пішли, він почав грати, і треба було озиратися по боках, щоб побачити, звідки лунає соло, бо воно йшло від янгольських усміхнених уст над мундштуком, це було м'яке, солодке, казкове соло на альті. Самотній, як сама Америка, вночі лунав звук, що пронизує горло.
А що ж із іншими та їхніми звуками? Був басист, жилавий рудий тип з божевільними очима, він вихиляв стегнами під свою скрипку з кожним шпарким ударом, у гарячі моменти його рот обм'якав роззявлений, немов у трансі.
– Чувак, ось чорт, який справді може підкорити свою малу! – Сумний барабанник, як наш білий хіпстер на Фолсом-стріт у Фріско, зовсім безтямно дивився у простір, жував гумку, із широко розплющеними очима хитав головою з райховим завзяттям та вдоволеним екстазом. На піаніно – великий італієць, на вигляд, як син водія вантажівки, з м'ясистими руками, на його обличчі була спокійна задумлива радість. Вони грали годину. Ніхто їх не слухав. Волоцюги з Олд-Норт-Кларк теліпались біля бару, шльондри верещали від злості. Повз проходили таємничі китайці. Заважали звуки хучі-кучі. Все тривало далі. На тротуарі з'явилось видіння – шістнадцятирічний малий з борідкою і футляром від тромбона. Худий, немов скелет, з божевільним обличчям, він хотів приєднатися до цієї групи й дути з ними. Вони його знали і не хотіли з ним зв'язуватись. Він прокрався в бар, непомітно дістав свій тромбон і підніс його до губ. Ніякого вступу. Ніхто на нього не дивився. Вони закінчили, спакувались і пішли в наступний бар. Худий чиказький малий хотів скакати. Він накинув окуляри від сонця, самотньо підняв тромбон до губ і видав:
– Бауу! – Потім побіг за ними.
Вони не дозволяли йому з ними грати, як і вулична футбольна команда за бензоколонкою.
– Всі ці хлопці живуть зі своїми бабусями, як Том Снарк і наш альт Карло Маркс, – сказав Дін.
Ми побігли за цим гуртом. Вони зайшли в клуб «Аніта Одей», там розпакувались і грали до дев'ятої ранку. Ми з Діном сиділи там і пили пиво.
У перервах ми поспішали до «Кадилака» й намагались клеїти дівчат у центрі Чикаго. Вони лякались нашої великої, страшної, доленосної машини. У своєму невгамовному божевіллі Дін в'їхав задом у пожежний кран і маніакально хіхікав. До дев'ятої години машина перетворилась на цілковиту розвалюху; гальма більше не працювали; крила були пом'яті; тяги дрижчали. Дін не міг її зупинити на червоному світлі, вона судомно брикалась на дорозі. Вона заплатила ціну ночі. Вона була брудним чоботом, а не близ-кучим лімузином. «Уііі!» – хлопці все ще дули в Аніті.
Раптом Дін витріщився в темний куток за сценою і сказав:
– Селе, з'явився Бог.
Я подивився. Джорж Ширінг. Як завжди, він схилив свою лису голову на бліду руку, вуха розкриті, немов вуха слона, слухаючи американські звуки та володіючи ними для своїх англійських потреб літньої ночі. Його умовили вийти на сцену та заграти. Він так і зробив. Він грав безліч куплетів з неймовірними акордами, що ставали все вище й вище, аж поки піт не полився на піаніно, а всі захоплено та налякано слухали. Через годину його звели зі сцени. Він пішов у свій темний куток, старий Бог Ширінг, і хлопці сказали:
– Після цього вже нічого не залишається. Проте худорлявий лідер насупився:
– Все одно будемо дути.
Щось із цього мало вийти? Завжди є більше, ще далі -це вже ніколи не закінчується. Вони хотіли знайти нові фрази після пізнання Ширінга; вони ще дужче старались. Вони крутились, вихилялись і дули. Час від часу чистий гармонічний плач давав нові поради мелодії, яка колись стане єдиною мелодією на світі та підноситиме людські душі до щастя. Вони її знайшли, вони її загубили, вони за неї бились, вони знов її знайшли, вони сміялись і благали, а Дін пітнів за столом і казав їм іти далі, далі, далі. О дев'яті ранку всі – музиканти, дівчата, бармени і той один худий нещасливий тромбонник – вивалились із клубу назустріч страшному ревінню чиказького дня, щоб поспати до наступної божевільної бопової ночі.
Ми з Діном тремтіли від знесилення. Настав час повернутись до власника «Кадилака», котрий жив на Лейк-Шор у шикарній квартирі з величезним гаражем, який доглядали налякані негри в брудних від мастила комбінезонах. Ми поїхали туди та закинули брудну розвалюху на її причал. Механік не впізнав «Кадилак». Ми передали документи. Він чухав свою голову, роздивляючись машину. Нам треба було швидко забиратись геть. Ми так і зробили. Ми поїхали автобусом назад у центр Чикаго, і всьому був кінець. І ми ніколи не почули й слова від нашого чиказького барона про стан його машини, незважаючи на те, що він мав наші адреси і міг поскаржитись.
Розділ одинадцятий
ДЛЯ НАС настав час рухатись далі. Ми сіли в автобус до Детройта. Гроші закінчувались. Ми тягали наш нещасний багаж по станції. На цей час бинт на Дійовому пальці розв'язався і став чорним, як вугілля. Ми виглядали так нещасно, як і будь-хто інший після подібних пригод. Вимучений, Дін заснув у автобусі, що мчав через штат Мічиган. Я заговорив з чарівною селянською дівчиною, одягненою в бавовняну блузу з низьким вирізом, який де-монстував чудесну засмагу її грудей. Вона була нудною, розповідала, як вечорами в селі робить попкорн. Колись це порадувало б моє серце, але тому, що її серце не раділо, коли вона про це розповідала, я знав, що там нічого нема, крім ідеї, і що хтось щось повинен робити.
– А що ще ти робиш для розваги? – Я намагався заговорити про хлопців і секс. її великі темні очі роздивлялись мене з порожнечею і якоюсь прикрістю, яка корінилась глибоко в попередніх поколіннях її роду, від того, що не робилося те, що хотілося, що б це не було, і всі знали, що це таке. – Чого ти хочеш від життя? – Я хотів зненацька витягти це з неї. Вона й гадки не мала, чого хотіла. Бурмотіла про роботу, кіно, літні відвідини бабусі, бажання поїхати в Нью-Йорк та побачити Роксі, про те, що б вона туди одягла, – щось схоже на її одяг минулого Великодня, біла шапочка, троянди, червоні туфлі та лавандове габардинове пальто.
– Чим ти займаєшся по неділях після обіду? – запитав я. Вона сидить на ґанку. Хлопці проїжджають на велосипедах і зупиняються, щоб поговорити. Вона читає комікси, лежить у гамаку.
– А чим ти займаєшся теплими літніми вечорами? -Вона сидить на ґанку, дивиться, як дорогою проїжджають машини. З мамою робить попкорн.
– А чим займається твій батько теплого літнього вечора? – Він працює, він працює всю ніч на бойлерному заводі, він усе життя годує жінку і її дітей без слова подяки або любові.
– А чим займається твій брат теплими літніми вечорами?
– Він їздить на велосипеді, гуляє біля лимонадного фонтанчика.
– А чим він хоче займатись? Чим ми хочемо займатись? Чого ми хочемо?
Вона не знала. Вона позіхнула. Вона була сонна. Це було занадто. Ніхто не може сказати. Ніхто ніколи не зможе сказати. Всьому настав кінець. їй було вісімнадцять, і вона була чарівною і втраченою.
Ми з Діном, обшарпані та брудні, наче жили на саранчі, вивалилися з автобуса в Детройті. Ми вирішили не спати всю ніч і дивитися фільми на Скід-роу. Було занадто холодно для парків. Гасел бував на Скід-роу, своїми темними очима він не раз оцінював кожний тир і кожен безглуздий бар. Його привид нас переслідував. Ми більше ніколи його не знайдемо на Таймс-сквер. Ми думали, можливо, тут випадково був старий Дін Моріарті, але його не було. По тридцять п'ять центів за квиток ми зайшли в обшарпаний старий кінотеатр і сиділи на балконі до ранку, поки нас не випхали вниз. Люди в тому нічному кіно були кінчені. Забиті негри, які, повіривши в чутки, приїхали з Алабами працювати на автозаводах; старі білі волоцюги; молоді довговолосі хіпстери, що досягли кінця свого шляху й пили вино; шльондри, звичайні пари, домогосподарки, яким нічим було зайнятись, нікуди піти, ні в кого повірити. Якщо процідити весь Детройт через друшляк, то не збереш кращі обпитай. Показували «Співаючий ковбой» з Еді Діном і його галантним білим конем Блупом, це був перший фільм; другий був двосерійний фільм про Джоржа Рафта, Сіді Грінстріта і Пітера Лора в стрічці про Стамбул. За ніч ми подивились ці фільми шість разів. Ми бачили, як у фільмах ходять, ми чули, як вони сплять, ми відчували їхні сни, і коли настав ранок, ми цілковито змішалися З дивним західним Міфом Грея і дивним темним Міфом Сходу. З того часу всі мої рухи були надиктовані цим моїм підсвідомим жахливим осмотичним переживанням. Я сотні разів чув смішок Грінстріт; чув похмурі претензії Пітера Лора; був з Джорджем Рафтом у його пара-ноїдальних страхах; їздив і співав з Еді Діном і багато разів стріляв у крадіїв худоби. Люди вилизували пляшки і дивились у темряві по боках, щоб знайти собі якесь заняття, з кимось поговорити. У душі всі тихо відчували провину, ніхто не говорив. У сірому ранку, який, немов привид, дихав за вікном тбатру та обіймав його карнизи, я спав, поклавши голову на дерев'яний підлокітник, поки шестеро працівників кінотеатру об'єднали зібрані за ніч купи сміття і створили величезну гору, яка діставала до мого носа, а я хропів, похиливши голову, і вони мало не змели мене із сміттям. Це мені доповів Дін, який дивився десять місць назад. Усі бички, пляшки, коробочки сірників, усе, що прийшло та зникло, все було зметено в цю купу. Якщо б вони забрали мене з нею, Дін мене б ніколи більше не побачив. Йому довелося б шукати по всіх Сполучених Штатах і дивитись у кожний сміттєвий ящик від узбережжя до узбережжя, поки він знайшов би мене, ембріонічно скрученого, у смітті свого життя, його життя та життя усіх зацікавлених і незацікавлених. Щоб я йому сказав з утроби сміття?