– Не рухай мене, чувак. Мені тут добре. Ти загубив мене вночі у Детройті в серпні 1949-го. Яке ти маєш право приходити сюди і тривожити мої думи в блювотному ба-ці? – У 1942-му я був зіркою в одній з наймерзотніших драм усіх часів. Я був моряком, і пішов у Імперське Кафе на Сколей-сквер у Бостоні, щоб випити; я випив шістдесят склянок пива і пішов у туалет, де обійняв унітаз і заснув. Уночі не менше сотні різноманітних цивільних зайшли та вилили на мене свою основну суть, так що мене неможливо було впізнати. Яка взагалі різниця? Анонімність у світі людей краща ніж слава на небесах, чим би не були небеса. Чим би не була земля. Все в голові.
На світанку в лихоманці ми з Діном вивалилися з цієї кошмарної діри й пішли шукати машину в бюро подорожей. Після того, як ми провели більшу частину ранку в негритянських барах, бігали за дівчатами і слухали джазові платівки на програвачах, ми проповзли п'ять миль у місцевих автобусах із нашими божевільними причандалами й дістались додому до чоловіка, який хотів з кожного по чотири долари за дорогу до Нью-Йорка. Це був білявий тип у окулярах, з дружиною, дитиною і гарним будинком. Ми чекали на подвір'ї, поки він збирався. Його чарівна дружина у бавовняній кухонній сукні запропонувала нам каву, проте ми були занадто зайняті розмовою. На цей момент Дін був настільки вимучений та несповна розуму, що його радувало все навколо. Він досягав іще одного священного божевілля. Він пітнів і пітнів. На той момент, коли ми вже були в новому «Крайслері» по дорозі до Нью-Йорка, бідний чоловік усвідомив, що підібрав двох маніяків, проте він не виглядав пригніченим і, між іншим, звик до нас, поки ми проїжджали стадіон Брігс і говорили про «Детройтських Тигрів» наступного року.
Туманної ночі ми перетнули Толедо і їхали далі через старий Огайо. Я збагнув, що почав проїжджати та переїжджати міста в Америці, наче був подорожуючим продавцем, – пошарпане мандрування, старий товар, гнила квасоля на дні моєї торби з лахміттям, ніхто нічого не купував. Біля Пенсильванії чоловік утомився від їзди, і Дін перейняв кермо та їхав усю дорогу до Нью-Йорка, і ми почали слухати передачу симфонічного Сида по радіо, з найновішим бопом, і в'їжджали у величне та фінальне місто Америки. Ми туди доїхали рано вранці. Таймс-сквер розривало, адже Нью-Йорк ніколи не спить. Ми автоматично видивлялись Гасела.
За годину ми з Діном були на квартирі моєї тітки в Лонг-Айленді, та коли ми спотикалися сходами, приїхавши із Сан-Франциско, вона була поглинута розмовою з малярами, друзями сім'ї, і сперечалася з ними про ціну.
– Селе, – сказала моя тітка, – Дін тут може зупинитись лише на декілька днів, а після того він має забиратися, ти мене розумієш?
Подорож закінчилась. Того вечора ми з Діном пройшлись поміж баків з бензином, залізничних мостів і туманних ламп Лонг-Айленда. Я пам'ятаю, як він стояв під вуличним ліхтарем.
– Коли ми проходили під іншим ліхтарем, я збирався тобі щось сказати, Селе, але тепер я в дужках продовжу нову думку, а коли ми дійдемо до наступної, я повернусь до оригінальної теми, домовились?
Звичайно, я погодився. Ми так звикли подорожувати, що хотіли обійти весь Лонг-Айленд, але більше не було суші, лише Атлантичний океан і було нікуди йти. Ми взялись за руки й домовились бути друзями назавжди.
Менше ніж за п'ять днів ми пішли на вечірку в Нью-Йорку, і я зустрів дівчину на ім'я Інез і розповів їй, що в мене є друг, з яким вона повинна коли-небудь познайомитись. Я був п'яний і сказав, що він – ковбой.
– Ой, я завжди хотіла познайомитись з ковбоєм.
– Дін? – Я кричав через весь натовп – там були Ангел Луз Гарсія, поет, Уолтер Еванз, Віктор Вілануева, венесуельський поет; Джині Джоунз, моє колишнє кохання, Карло Маркс, Джин Декстер і ще багато інших людей. – Іди сюди, чувак.
Дін сором'язливо підійшов. Через годину, в оп'янінні та веселості вечірки (це було, звичайно ж, на честь завершення літа) він стояв на колінах, його підборіддя торкалось її живота і, пітніючи, він обіцяв їй усе. Вона була пухкенькою сексуальною брюнеткою, як казав Гарсія, – щось прямо з Дега; загалом, немов красива паризька кокетка. За декілька днів він на відстані вже розбирався з Каміл, вимагаючи документи для розлучення, щоб знов міг одружитись. До того ж за декілька місяців Каміл народила другу дитину Діна – результат спілкувань протягом декількох ночей того ж року. Ще через кілька місяців, дитину народила Інез. Із одною позашлюбною дитиною десь на заході Дін мав чотирьох маленьких діток, ні цента в кишені та, як завжди, купу проблем, екстазу і швидкості. Ми не поїхали в Італію.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Розділ перший
Я ЗАРОБИВ трохи грошей від продажу книжки. Залагодив орендну плату своєї тітки за рік наперед. І завжди, коли в Нью-Йорк приходить весна, я не витримую натяків землі, які приносить вітер з Нью-Джерсі, і мушу їхати. І я поїхав. Уперше за наше життя я попрощався з Діном у Нью-Йорку і залишив його там. Він працював на стоянці між Медісон та 40-ю. Він, як завжди, самотньо метушився у своїх пошарпаних черевиках, майці та обвислих штанях і спрямовував величезний пообідній потік машин.
Я завжди приходив до нього в сутінках, коли там нічого було робити. Він стояв у вагончику, лічив квитки та потирав свій живіт. Радіо завжди було ввімкнуте.
– Чувак, ти оцінив цього божевільного Марті Глікмана, коли він оголошував баскетбольні ігри – на мідкорт-стри-бок-фейк-сет-кидок, там, два очки? Найкращий диктор, якого я коли-небудь чув.
Він скотився до таких простих задоволень. Він жив з Інез у жахливій квартирці на Західних Вісімдесятих. Коли він повертався додому вночі, то знімав свій одяг, одягав китайський шовковий піджак до пояса і сидів у своєму кріслі-ка-чалці й курив водяну люльку з травою. Це були його домашні радощі, включно із колодою непристойних карт.
– Останнім часом я зосереджуюсь на цьому валеті бубнів. Ти не бачив, де його інша рука? Упевнений, що ти не знаєш. Довго дивись і спробуй побачити. – Він хотів дати мені на деякий час цього бубнового валета, на якому був зображений високий, незадоволений тип з розкішною сумною шльондрою на ліжку.
– Давай, чувак, я не раз її використовував! – Інез готувала на кухні та краєм ока дивилася на нас із посмішкою. З нею все було добре.
– Ти бачиш її? Бачиш її, чувак? Це Інез. Це все, що вона робить: висовує голову з дверей і посміхається. Ой, я з нею поговорив і ми все найпрекраснішим чином вирішили. Цього літа ми поїдемо жити на ферму в Пенсильва-нії – у мене буде фургон, щоб ганяти в Нью-Йорк на розваги, гарний будинок, ми матимемо купу дітей у наступні декілька років. Ага! Групу! Ехе! – Він вистрибнув із крісла й поставив платівку Вілі Джексона «Хвіст Алігатора». Він стояв перед програвачем, тер руки, хитався та згинав коліна під біт: