— В якій?
— У правій.
У правій руці в мене чорний пішак. Однак я не розгублююсь: швиденько міняю пішаки і кладу на стіл білий. Дуже ж бо хочеться, щоб Федько сьогодні програв.
Починається гра. З кожним ходом вона все більше загострюється. Федько і товариш все частіше сперечаються, вириваючи один з одного ту або іншу фігуру, я встряю у сварку, від чого справа все більше заплутується, і ми уже втрьох кричимо один до одного як навіжені.
— Маю я право переходить чи не маю? — допитується Федько.
— А ти мені дозволяв? — не поступається товариш.
— А ти йому дозволяв? — сікаюсь і я.
— То він руку одірвав, а я не одривав!
— Одривав, одривав! — кричу я, хоч, убий мене грім, нічого не бачив. — Постав фігуру на місце!
Отак потроху й виграєм у Федька партію.
— Мат! — оголошує переможно товариш.
— Мат! Мат! — пританцьовую я.
Федько аж посинів. Ніколи не думав, що він так переживатиме. Змітає фігури з дошки, починає розставляти заново.
— Ще одну? — питає товариш.
— Не одну, а дві, — відповідає похмуро Федько. — З контровою.
— А як я виграю й цю?
— Все одно з контровою… А ти чого над головою стовбичиш? — Це вже до мене. — Готуй свої уроки, а нам не заважай!
Федьків товариш одразу ж заступається за мене. Каже, що я зовсім їм не заважаю, що можу дивитися, скільки захочу. Я, звісно, не міг знехтувати таким ласкавим запрошенням: знову встряю в кожну суперечку, гарячкую не менш од них.
Так ми зіграли аж тринадцять партій: вісім виграли ми, п'ять виграв Федько. І коли, вже зовсім почманілі, склали шахи, була одинадцята вечора.
Вирядивши товариша, Федько став лаштуватись до сну. Я ж стояв над розкритим підручником, не знаючи, що робити. Сідати зараз за фізику — не встигну підготувати інші уроки. Братись за інші уроки?.. А Федько позіхає й позіхає. Та хоч би мовчки, а то завива, мов гієна.
— Ти ще довго сидітимеш?
— Та мені ж фізику треба! — мало не плачу з відчаю. — І географію, й німецьку…
— Завтра підучиш. Раніше встанеш… А сьогодні не вийде нічого: уже спати пора.
Бачу й сам, що пора. В голові аж макітриться і в горлі дере — так накричався. І де вони взялися на мою голову зі своїми шахами!
Виправдовуюсь перед власним сумлінням, що я зовсім не винен: аби не шахи — сидів би весь вечір не розгинаючись. «З завтрашнього дня і почну. А як Федько ще кого приведе, скажу, щоб ішли в іншу кімнату… Не заважали щоб…»
Однак другого дня мені знову не вдалося засісти за уроки. Чи то вже така моя доля, як щось загадаю, неодмінно хтось та переб'є! Учора Федькового товариша нечиста сила принесла, а сьогодні, тільки–но сів за парту, як Мишко мені й каже:
— Только, послухай, яка ідея. Після уроків всім класом гайнемо на річку. На ковзани…
Ну, хто може втриматись од такої спокуси? Я, правда, сказав, що у мене нема ковзанів, але Мишко враз одрізав усі дороги до відступу:
— Я тобі свої даватиму… Навперемінки.
Хочеш не хочеш, доводиться погодитись. Коли б хоч один Мишко йшов, тоді ще подумав би. А то ж увесь клас! Он і Василь Гаврильченко підморгує весело: показує з–під парти ковзани…
Що ж, доведеться всерйоз братися за навчання уже з середи. Середа, четвер, п'ятниця… Суботу не варто рахувати, в суботу поки доберешся додому, то вже й спати пора… Зате в неділю цілий день, з ранку до вечора, — ого, скільки встигнути можна!
— То підеш?
— Піду! Тільки ж гляди: ковзани невперемінки!
Ох, і весело ж було на ковзанці! Лід, як дзеркало: мчиш, аж дзвенить у вухах. І дівчата, і хлопці: та впала, той не встиг зупинитися, та головою в замет. А інший навмисне покотився під ноги: мала куча, більша лучча!.. Сміх, вереск, крик — вік би звідси не йшов! І мороз — не мороз. Градусів двадцять, а то й двадцять п'ять, а нам хоч би що! Щоки палахкотять, руки горять — і рукавичок не треба.
А як сіло сонце та зійшов місяць, то й зовсім як у казці: сніги сині–сині, а крига аж чорна. Мчиш щодуху, і місяць жовтий перед тобою біжить. їхав би й не зупинявся.
Поверталися, коли вже зовсім стемніло. І весь наш Верхній виселок як на долоні: вогні, вогні. То ланцюжками, то трикутниками, колами. Мовби хто взяв та й понавішував світляків.
Зайшов до кімнати, глянув на годинника: знову одинадцята. Хоча б міг і не дивитися, бо Федько уже спав.
Цього разу совість не так мене мучила, як учора: весь клас же не сидів за уроками. Навіть наші круглі відмінниці, Мілька та Олька, і ті не втримались од спокуси.
Завтра, як тільки уроки закінчаться, так біжка прямо додому. Засяду і до півночі не вилізу з–за столу!
З твердим отим наміром і заснув.
І я б таки засів за уроки і одержав би відмінну оцінку — одну, а то й дві, якби не Міля: підлізла до мене із своєю книжкою, наче її хто намовив. Я в цей день саме чергував: провітрював клас, пильнував, щоб була чиста дошка, то й не міг не помітити, що Міля — дзвінок, не дзвінок — не виходить з класу. Сидить за партою як пришита. Уткнулася носом у якусь грубу книжку, нічого не бачить, не чує.
Цікаво, що вона там читає?
— Ти чого не виходиш із класу?
Ледь одірвалася од книжки. Очі затуманені, нічого перед собою не бачить.
— Що ти читаєш?
— «Агасфер».
— Цікава?
— Дуже цікава!
— Дай подивитись.
Міля неохоче розстається з книжкою.
Ежен Сю, «Агасфер», переклад з французької. Видано ще до революції — де її Міля відкопала? Зачитана так, що окремі сторінки зовсім не тримаються купи — випадають з книжки. Одразу видно, що дуже цікава: нудні книжки цілі–цілісінькі.
— Дай почитати!
Міля треться–мнеться. Каже, що книжка чужа, що їй самій дали на кілька днів і має повернути в суботу. Та мені вже здається, що я помру, як не прочитаю «Агасфера»!
— Хіба що не більш, ніж на два дні, — каже нарешті Міля. — Я сьогодні закінчу, а ти щоб у п'ятницю приніс… Встигнеш прочитати?
— Встигну… День і ніч читатиму!
Ніс книжку додому як найдорогоцінніший скарб. Не разом із підручниками, а під пальтом, на грудях. І коли б не зима, коли б не сніг, читав би її вже по дорозі. Щоб не марнувати дорогоцінного часу.
Вдома відсунув підручника, поклав книжку на чисту газету, з головою поринув у читання.
Що то була за книжка, якби ви знали! Два дні прожив, як у тумані…
Отож з усього тижня лишилася тільки п'ятниця. А що за один день можна зробити? Нічогісінько! То чи не краще розпочати з наступного тижня, з понеділка?..
Та моїм благородним намірам не судилось здійснитися і наступного тижня: якраз у понеділок, наче на зло, ми писали контрольну з тригонометрії. Із трьох задачок я розв'язав тільки дві, та й то в одній припустився помилки. За що й отримав посередню оцінку.
До того ж Марія Федорівна записала в щоденник зауваження: пустував на уроці. Я й не думав пустувати, надув тільки гумового чортика, який, коли його випустити з рук, плаче, мов немовля.
Я мав намір, як тільки подзвонять і Марія Федорівна вийде з класу, підкинути його комусь із дівчат.
А Мишко раптом лясь мене по руці, чортик випорснув та и заголосив «ува! ува!» під ногами у вчительки.
Марія Федорівна саме декламувала найулюбленіший свій уривок із «Фата моргана», отой, де ідуть дощі й холодні осінні тумани… Якраз коли вона запитала з трагедійним надривом у голосі: «Де небо? Де сонце?..» — чортик і закричав їй у відповідь, мовби й справді тужив за небом і сонцем.
Клас тихенько сміявся — не було смішно тільки мені…
В цей вихідний мама не заходжувалася коло пирога: переконалася, мабуть, що пекти для мене пиріжки — тільки борошно переводити. Та я й не був на маму в претензії: розумів, що сам винен. Хоча, якщо розібратись, то ніякої особливої вини моєї й не було.
Адже я так хотів стати відмінником!
ОСТАННІЙ ШКІЛЬНИЙ РОЗДІЛ