— В тебе є гроші?
— А що?
— Оце б зараз морозива хоч по порції! Ти любиш морозиво?
Ще б не любив! Ковтаю слину, а Мишко спокушає:
— Пломбір з ізюмом тобі доводилося куштувати?
Тут я не витримую: хапаю відро й кажу рішуче:
— Ходім!
— Куди?
— Шукати морозиво!
Морозиво найшли аж у центрі: ледве добрались. Якби не відра, то було б легше, а то відра, як гирі.
Морозивниця нас як побачила, одразу здогадалась, хто ми такі:
— Налітайте, солдатики, добирайте останнє!
— Бачиш: останнє, — шепоче Мишко. — Добре, що одразу пішли, а то не хватило б.
З'їли по порції, облизалися. Подивились один на одного:
— Ще по одній?
— А грошей вистачить?
— Вистачить.
Отак ми й проїли Сергійкові гроші. Наласувались морозивом, аж язики подубіли.
Знову за відра, тільки не знаєм, куди тепер іти. Доки морозиво їли, то й дорогу забули.
— Вам до станції? — перепитує морозивниця. — То ви, хлоп'ята, ідіть оцією вулицею. Три квартали пройдете, а потім завернете праворуч. А там прямо, прямо — якраз у станцію і впретеся.
Подякували, взяли відра, пішли. Пройшли три квартали. Зупинилися на розі, перепочили та й знову за відра. Хоч вокзал і далеченько, он ледь мріє, та нічого, дійдемо, солдатам не звикать до походів.
— Зате всі наїдяться, — втішаю Мишка. Доплентались до вокзалу. Руки болять, ноги гудуть. Де ж ешелон?
— Ешелон? — перепитує черговий. — Стривайте, хлопці, ви допризовники?
— Та допризовники ж!
— То ви, голуб'ята, не туди втрапили! Ваш ешелон на товарній, а це пасажирська…
— На товарній?
— Еге ж, за п'ять кілометрів звідси.
Обом нам хочеться плакати. Це ж легко сказати: п'ять кілометрів! Та ще й з повними відрами, будь вони неладні!
— Ви йдіть прямо по колії, — раїть черговий. — Вулицями трохи ближче, та ще зіб'єтесь з дороги…
Йдемо та йдемо. А колії ні кінця ні краю. Врешті дійшли. Тільки де ж наш поїзд, як кругом ешелонів, аж очі розбігаються.
— Дядьку, ви не знаєте, де наш ешелон?
— А ви хто такі?
Залізничник у засмальцьованій формі підозріло до нас приглядається. І ми поспішаємо відповісти:
— Ми — допризовники.
— Допризовники? Так ваш ешелон уже відправили.
Я розгублено дивлюсь на Мишка, Мишко — на мене.
— Як же це ви примудрились одстати? — цікавиться тим часом залізничник.
Неохоче пояснюємо. Про морозиво, звісно, ні слова, бо причім тут морозиво? Послали по обід, поки дочекались, поки донесли, ешелон і відійшов. Що ж тепер маєм робити?
— Щось та придумаєм, — втішає залізничник. — Ви, хлоп'ята, постійте, а я дізнаюсь, куди пішов ешелон.
Сіли прямо на рейки, дивимось безтямно на відра. А залізничника нема та й нема. Уже й сонце при заході, вже й похолодало, а залізничник мов крізь землю провалився.
Сидимо ще з півгодини. А може, і довше.
— Заждалися, хлопці?
Залізничник! Ми так і підхопились.
— Беріть свої відра та швиденько за мною.
Веде нас через колії, поміж вагонами, розповідає на ходу:
— Ваш ешелон пішов на Полтаву. А зараз відправляється другий. Сідайте й паняйте слідом…
— А як не наздоженем?
— Ще й обженете, — заспокоює нас залізничник. — Цей піде з вітерцем, зеленою вулицею… Ось і він! Залазьте у тамбур…
І тільки ми влізли, тільки поставили відра, як поїзд — ту–ту! — і поїхав. Не встигли навіть залізничникові спасибі сказати.
Мчали й справді, аж вітер свистів, мелькали полустанки та станції. Паровоз перед кожною кричав мов несамовитий: давай дорогу! І семафори ледь встигали підносити руки. Нам з Мишком зовсім було б весело, якби не вітер. Холодний, пронизливий, він продував одкритий тамбур і шарпав на нас одяг. Та ще якби не вугілля. На платформі, перед самісіньким тамбуром. За годину ми були, як сажотруси, — тільки зуби блищали.
Отоді я й згадав добрим словом маму, що примусила мене взяти пальто. І коли Мишко не витримав — вдягнувся, я дістав і своє. Повпиралися спинами в дошки, руки — в рукава, голови — в плечі: сидимо, наче пугачі.
У Полтаву приїхали далеко за північ.
— Ешелон з допризовниками? Є такий. Он він, хлоп'ята, й стоїть. А ви що ж — відбилися?
Ми навіть не відповіли — кинулись з усіх ніг до ешелону. Щоб не рушив без нас.
Вранці супровідник сердито допитувався:
— Самоволочка? Погулять закортіло? Не виходити з вагонів, поки й до частини доїдемо!
Потім ми довідались, що йому дісталося на горіхи од начальника ешелону за те, що ми загубилися.
— А зараз — вмиватися! Ви в трубі паровозній приїхали чи в цистерні з–під мазуту? І відра вимийте!
Ми довго плескалися під краном, потім мили відра з–під борщу, якого ніхто не захотів і попробувати. Але не це нас засмутило. Прикро вразило інше: далеко за Полтавою дізналися ми з Мишком, що всіх нас везуть в одну частину. Не в матроси, не в танкісти — в піхоту! Царицю полів.
ЯК ВОНО В ПІХОТІ
Схоплююсь од гучного крику. Щойно снився сон: яскраво освітлений коридор і відчинені двері в темну кімнату. Там, у кімнаті, в густій темряві, причаїлося якесь страховисько. Щось настільки страшне, що я весь холону. Хочу втекти, та ноги приросли до підлоги. Хочу закричати, але голос пропав. У цей час світло в коридорі погасло і залунав отой крик.
Серце гупає так, що, здається, от–от вискочить з грудей. Ошелешено блимаю, а у вуха ще б'є несамовите:
— Під–йо–ом!
Врешті усвідомлюю, що я в казармі. На вузькому двоповерховому ліжкові: я внизу, нагорі — Мишко.
Він теж прокинувся. Звішує ноги, розгойдує ними, намагається вцілити мене по голові. Все ще сердитий, ловлю його ногу, щипаю за литку. Мишко ойкає, ніг як не було, натомість з'являється його розлючене обличчя:
— Ти чого щипаєшся?
— По–одимайсь!
Ну й голос! Мертвого підніме.
Зіскакую на холодну підлогу. Вона так і обпікає розігріті підошви, і мене всього аж струшує: бр–р–р! Виклацуючи зубами, починаю вдягатись.
— А вам що: окрема команда потрібна?!
Помкомвзводу! Не той, що нас супроводжував, а інший.
Віднині він буде командувати нами. Зупинився навпроти, дивиться грізно на Мишка.
Мишко лягає на живіт, сповзає з другого поверху. Високе ліжко гойдається, Мишко теліпає босими ногами — ловить підлогу.
— Швидше, швидше! Це вам не у тещі в гостях!
Ми ще не одружені, в тещ не гостювали, тому не можемо як слід оцінити помкомвзводівський дотеп.
— Щоб за десять хвилин нікого тут не було! — нагадує помкомвзводу командирові відділення. — Ясно?
— Ясно, товаришу помкомвзводу!
Командир відділення хвацько приклацує закаблуками. Він уже вдягнений, узутий і тепер не злазить із нас:
— Ви що, як сонні мухи? У армії, а не в тещі в гостях!
Він явно наслідує помкомвзводу: так само супить брови і закладає великий палець правої руки за ремінь. Але це йому погано вдається. Дуже–бо юне у нього обличчя і блакитні, як у дівчини, очі.
— Щоб за п'ять хвилин було застелено! — командує він і біжить до інших ліжок.
А в мене, як на зло, затягнувся шнурок од черевика. Хоч зубами гризи! Учора полінився розв'язати, скинув просто так, а тепер от маю халепу.
Мишко ж зовсім не поспішає. Стрибає на одній нозі, намагається поцілити другою в холошу.
— Хіба це життя: і поспать не дадуть! Піхота нещасна!
Він все ще не може звикнути до думки, що доведеться служити в піхоті. Має твердий намір написати в Москву наркомові, щоб його перевели в танкісти. Намовляє й мене:
— Ти що, здурів: у піхоті служити?
Ще у ешелоні нахвалявся:
— Дай тільки до місця добратись!
Бо втрапити по дорозі на пошту ніяк не вдавалося: мене і Мишка не випускали з вагона до самої Вінниці. А у Вінниці повели одразу ж на вузькоколійку, посадили в маленькі вагончики та й повезли на Вапнярку.