Горпина. Знайшов добро. Сiдайте-бо та побалакаємо, та вип'ємо по чарцi. (Тягне його й садовить.)
Сидір Свиридович. Ото дав господь ручки! Аж мої кiстки трiщать.
Горпина. Химко!
Входить Химка.
Ті самі й Химка.
Горпина. Побiжи, Химко, в церкву до дяка, нехай дяк дасть хазяїновi на один нюх табаки.
Химка. Чого? Табаки? Хiба ж я дурна, щоб за чортзна-чим бiгала, та ще й до церкви! Вже цi тiтка вигадають! (Виходить.)
Ті самі без Химки i Євфросина.
Євфросина (входить в свiтлицю. Побачивши Горпину, йде до неї i гордо вiтається). Добривечiр, тiтко! Це ви до нас в гостi?
Горпина. Авжеж бачите, небого! В гостi прийшла.
Євфросина. Ходила оце гуляти та купила щось задля вас, мамо.
Євдокія Корніївна. Що ж ти купила? Чи не черевики?
Горпина. Певно, купила матерi московську бурульку.
Євфросина. (розвiрчує папiр й виймає очiпок з червоними стрiчками). Ось що я вам, мамо, купила. (Хоче надiти матерi на голову; мати одхиляється.)
Євдокія Корніївна. Що се ти, дочко! Схаменися! Чи годиться ж менi на старiсть убиратися в очiпок, та ще з червоними стрiчками?
Горпина. Авжеж! Воно якраз пристане до сивої коси.
Євфросина. Скиньте, мамо, оту мiщанську хустку з рiжками та вберiться в чепчик.
Євдокія Корніївна. Ходила з рiжками замолоду, ходитиму й на старостi лiт.
Євфросина. Ви бачите, мамо, що в нас почали бувати не простi люди. Їй-богу, вiзьму ножницi та постинаю тi капоснi рiжки вам i тiтцi.
Горпина. Отак пак! На здоров'ячко матерi. Рiжте, небого, матерi, а тiтки не зачiпайте.
Євфросина. От уже кожум'яцька простота! Що ж то скажуть мої товаришки, що вчилися зо мною в мадами у пансiонi, як часом котра ненароком загляне до нас? (Тихо.) Що то скаже вiн, як прийде та знов побачить на матерi отi рiжки? Вiн же смiявся з тих рiжкiв менi в вiчi!
Горпина. А дайте, небого, я приберуся в той очiпок хоч на час. (Надiває чепчик перед дзеркалом, вертить головою й пританцьовує.) А що? Чи не панi ж з мене вийшла? Дивiться, Сидоре Свиридовичу, чи не пристали ж оцi червонястi стрiчки менi до лиця?
Сидір Свиридович. Хоч сьогодня замiж, їй же богу, хоч сьогодня.
Горпина. А брови як чорнiють при цих капосних стрiчках. Бий тебе коцюба! На двадцять рокiв помолодшала. Тепер я неначе i кругом панi. Загляну хоч у вiкно, може, на мене задивиться який ко-жум'яцький прудивус. (Заглядає в вiкно.) Ото шкода! Нiкогiсiнько нема на улицi, тiльки дурна телиця витрiщила на мене очi. Химко! Химко!
Входить Химка.
Ті самі й Химка.
Горпина. Химко! Подивись ти на мене, чи гарно менi в цих стрiчках?
Химка. Авжеж гарно. (Тихо.) Господи прости, як та потороча. (голосно.) Вже, господи, що не вигадають оця тiтка, то все пiвтора людського. (Смiється.) Нема часу дивитись.
Горпина. I цур йому! Нагрiшила повнiсiньку хату, хоч зараз iди до попа та й сповiдайся.
Химка виходить.
Ті самі без Химки.
Сидір Свиридович. Вам би, сестро, i справдi треба щодня сповiдатись.
Євфросина. Дайте лишень сюди чiпок, бо в вас руки в гнилих яблуках, щоб часом не помазали.
Горпина. В гнилих яблуках… Цiлували мої руки кращi уста, нiж тi, що вашi ручки будуть цiлувати.
Сидір Свиридович. Меле, меле, шеретує! (Приспiвує.)
Євфросина. Ой господи, яка кумпанiя! (Тихо.) Що, як вiн навернеться в хату та побачить оцю всю кумедiю?
Горпина. Вже яка є кумпанiя, така й буде. Ви вже нас не перевчите. Пiдiть лишень, небого, в пекарню та подивiться, чи не закипiв самовар, та напiйте тiтку чаєм.
Євфросина. Авжеж, i з мiсця не рушу. Заходжусь оце бiгати до пекарнi!
Горпина. А я, бувши вашою матiр'ю, послала б вас до пекарнi, щоб ви халявою самовар роздували.
Євфросина. Пхе! Пхе! Ви, тiтко, чортзна-що верзете. Вчiть уже свою Оленку, а я й без вас доволi вчилась.
Горпина. Знаємо вашу науку! Вчились три недiлi, а набрались у мадами хванаберiї на тридцять добрих рокiв. Прощайте! (Виходить.)
Сидір Свиридович. Гур-гур-гур! Бери, Сидоре Свиридовичу, шапку та тiкай до церкви. Ой, хочеться нюхнути тiєї американської табаки! Коли б застати хоч на шапкобрання, щоб дяк не втiк з церкви. (Виходить.)
Євдокія Корніївна i Євфросина.
Євдокія Корніївна. Отже ж ти, серце, розсердила тiтку; ще й не прийде до нас в гостi.
Євфросина. Коли ж тiтка вже геть-то простий чоловiк.
Євдокія Корніївна. Та годi, годi, не сердься! (Йде i сiдає коло Євфросини.)
Євфросина. Дайте, мамо, менi спокiй! (Одхиляє голову.) Ще попсуєте менi на головi коафюру. (Оступається.) Сьогодня забiжать до мене в гостi мої приятельки. Ви б, мамо, побiгли в пекарню та наготували, чого там треба.
Євдокія Корніївна. Та йду, йду! Чого ти сердишся! (Виходить до пекарнi.)
Євфросина, Настя, Ольга i Варвара.
Настя, Ольга i Варвара (входять в хату). Добривечiр, Євфросино! Чи жива, чи здорова?
Євфросина (плеще в долонi). От i баришнi йдуть! Доброго здоров'ячка! Насилу вас дiждалась. (Цiлується з усiма.) Буде оце з ким хоч поговорити. Ще добре, що тiтку оце з хати виперла. Прийшла, накричала повну хату, засмердiла гнилими яблуками свiтлицю, ще й вилаяла мене на всі боки.
Настя, Ольга i Варвара. Ха-ха-ха!
Настя. Слава тобi, господи, що в мене таких тiток нема.
Ольга. В мене таких тiток нема, але зате моя мати зовсім така, як твоя тiтка Горпина.
Настя. Чого це ти, Євфросино, так убралась, як на Великдень? Певно, когось ждеш у гостi? Га? Скажи-бо, скажи! Признайся.
Євфросина. Може, жду, а може, й нi. Там-то менi великiй клопiт. Хто схоче, прийде, а хто не схоче, то, про мене, як схоче.
Ольга. Це в тебе, Євфросино, нове плаття, та ще й шовкове.
Ті самі та Євдокія Корніївна.
Євдокія Корніївна (з порога). Авжеж шовкове, та ще й дороге: по три карбованцi платила за аршин. (Входить.) Здоровi були! (Цiлується зо всiма.) А вашi матерi живi, здоровi?
Настя, Ольга, Варвара. Живi й здоровi i вам кланяються. А вас як бог милує?
Євдокія Корніївна. Та волочуся до котрого часу. Це ми справили Євфросинi одно шовкове плаття, а оце думаємо ще й друге справити, бо…