Євфросина. Годi вже, мамо, хвалитись. Вже й знайшли, чим хвалитись; неначе справдi яке диво шовкове плаття.
Євдокія Корніївна. Та ще оце ми купили Євфросинi новi золотi сережки та золотi… як-бо їх… каблучки на руки… їй-богу, забула. Ось покажи-бо, Євфросино! Там такi, так i сяють на всю хату.
Євфросина (сердито). Ет, вигадали! Знайшли, чим хвалитись.
Настя, Ольга, Варвара. Ой, покажи! Покажи-бо, Євфросино, нехай ми подивимось. Покажи, серце!
Євфросина. Нехай перегодя. Мене не дуже кортить: я звикла до того. Iдiть, мамо, в пекарню та зготуйте нам закуску.
Євдокія Корніївна. Пiду, пiду! За всi голови. (Виходить.)
Євфросина, Настя, Ольга i Варвара.
Настя (лапає пальцями Євфросинине плаття). Яке ж гарне твоє плаття! Ото якби собi таке справити. Та яке широке та добряще! А як шелестить! А перейди, Євфросино, через хату.
Євфросина гордо переходить через хату i зумисне шелестить хвостом.
Варвара. Ой, як же шелестить! Шелесь-шелесь! Неначе листя на вiтрi. А який хвiст! Здається, увесь шелест на хвостi.
Ті самі й Оленка.
Оленка (входить). Добривечiр! З недiлею будьте здоровi!
Всі. Доброго здоров'я! Спасибi, будь i ти здорова.
Оленка. Моя мати лягли спочивати та й кажуть: пiди до Євфросини та погуляй трошки. А я оце - й прийшла.
Євфросина. Сiдай, Оленко!
Оленка. Це в тебе, Євфросино. нове плаття? Та яке гарне, як золото.
Євфросина. Мабуть; чи подобається тобi хоч трохи?
Оленка. Де вже пак не подобається! Менi такого й до смертi не носити. Ох! (Зiтхає.)
Євфросина. А може, посватає хтось багатий, то й носитимеш.
Настя, Ольга, Варвара. Покажи-бо, Євфросинко, золотi сережки та браслети, покажи!
Євфросина. Та вже нiгде дiтись: треба показати. (Йде в кiмнату й виносить сережки й браслет.)
Всі. Ой, гарнi ж! Аж блищать, аж горять! Так i сяють на всю хату.
Ті самі й Євдокія Корніївна.
Євдокія Корніївна (вбiгає з пекарнi прожогом). Аж тридцять карбованцiв заплатила своїми руками! Надiнь, Євфросинко, то й я подивлюсь.
Євфросина. Таки не втерпiли, прибiгли: ще й Химку сюди приведiть. Пiдiть-бо, мамо, в пекарню, а то Химка там все перепалить та переварить.
Євдокія Корніївна. Пiду, пiду. (Виходить.)
Євфросина надiває перед дзеркалом сережки й браслет.
Всі. Ой, як блищать! А повернись, Євфросинко!
Оленка. Яка ти стала гарна в сережках! Вдвоє покращала.
Євфросина, Настя, Ольга, Варвара i Оленка.
Оленка. Дай менi, Євфросино, в руки браслет: ще зроду в руках не держала золота.
Євфросина. Ти, Оленко, як мала дитина. На, про мене, й подерж, та тiльки не впусти, бо ще й розiб'єш.
Оленка (бере браслет i примiряє на руку). Отже й до моєї руки пристає; їй-богу, пристає. I моя рука не дуже чорна для золота.
Варвара. Якби пак було, то й пристало б.
Оленка. Та горенько, що нема.
Євфросина. Та не держи-бо так близько коло рота: на золото не можна дихати, бо стемнiє. Дай лишень сюди! (Бере й надiває на руку.)
Оленка. Ой, як же на тобi блищить золото! Неначе на образi.
Варвара. Як ти Євфросино, сьогодня розкiшно вбрала голову!
Оленка. Якi в тебе, Євфросино, стали тепер великi коси. Як ви були бiднiшi, то в мене були довшi коси, нiж у тебе, а як ви розбагатiли, то в тебе аж утроє бiльшi коси виросли.
Євфросина i всі три приятельки смiються.
Євфросина. От вже кожум'яцька простота! Чи вже ж ти думаєш, що у всiх панiв на головi свої коси?
Оленка. Невже ж чужi?
Ольга. А чом же не вбратись i в чужi коси, аби було гарно?
Оленка. А я все було дивуюсь, чого в тих багатих панiв такi здоровецькi косища, неначе в кожної куделя на головi або повiсмо конопель.
Євфросина. Купи, Оленко, й собi таке повiсмо та почепи на голову. Побачиш, як покращаєш.
Настя. Недурно ти, Євфросино, так сьогодня прибралась. Еге? Когось ждеш?
Євфросина. Може, кого й жду, та не скажу кого.
Настя. А я вгадаю, хоч ти й не скажеш.
Євфросина. Ба не вгадаєш!
Настя. Ба вгадаю.
Євфросина. Ба не вгадаєш.
Настя. Бодай я завтрiшнього дня не дiждала, коли не вгадаю.
Євфросина. Ану скажи, як починається його прозвище.
Настя. Го…
Євфросина. А далi?
Настя. Гострохво…
Євфросина. А далi?
Настя. Гострохво…
Євфросина. Попала пальцем в самiсiньке небо.
Настя. Знаю я його! Бiгає за баришнями як несамовитий.
Ті самі й Свирид Іванович Гострохвостий.
Гострохвостий входить в шляпi, в рукавичках i з паличкою. Шляпа на головi набакир. Вiн усе тре руки - показує рукавички.
Євфросина (тихо). Як б'ється моє серце! Боже мiй!
Гострохвостий. (кланяється). Мiй найнижчий поклiн тому, хто в сьому дому, а поперед усього вам, Євфросино Сидоровно. (Подає Євфросинi руку.) Хоч я не знаю, кого я тут бачу i з ким буду розмовляти, але в домi такої баришнi, як Євфросина Сидоровна, я сподiваюсь, що познакомлюсь не аби з ким. Рiкiмiндуйте мене, прошу вас. (Здiймає дуже помаленьку рукавички, щоб показати їх.)
Євфросина. Се мої близькi приятельки i сусiди.
Настя. Менi здається, що ми таки не зовсiм незнакомi… Менi здається, що ми вже десь бачились.
Гострохвостий. Може, може… В мене так багацько знакомих баришень по всьому Києву, що й на два вози не забереш. Може, я й забувся. Рiкiмiндуюсь вам: Свирид Iванович Гострохвостий. (Тихо.) З цiєю не варт би й знакомитись, як я придивився при свiтлi: нiс, як цибуля, а очi, як у сови. (До Ольги й Варвари.) Рiкiмiндуюсь i вам. Свирид Iванович Гострохвостий. (Побачивши Оленку, питає в Євфросини.) А це ж хто такий?
Євфросина. Та це моя родичка… живе тут недалечке з матiр'ю; торгують яблуками. Вбогi люди.
Гострохвостий. (придивляється до Оленки. Тихо). Яка ж вона гарна оця кожум'яцька мiщаночка! Такої й на Хрещатику, i в Липках чорта з два знайдеш. (До Євфросини голосно.) Прошу вас, порiкiмiндуйте мене своїй родичцi. Для вас, Євфросино Сидоровно, я готовий познакомитись з вашими родичами, хоч би i в десятому колiнi, хоч би вони й яблуками та медяниками торгували.
Євфросина (тихо), Ат… простенька собi дiвчина… Зовсiм не нам рiвня.