Перед в’язнем поклали перо і чорнило, а також заяву-зізнання, детально заповнену чудовим, акуратним почерком Фроста — залишалося поставити лише підпис.
«Я його випатраю тут і зараз».
— Зізнавайтеся, Ревсе, — тихо прошепотів Ґлокта, — і безболісно завершимо цю чорну справу. Зізнавайтеся і назвіть своїх поплічників. Ми й без того знаємо, хто вони. Так нам усім буде легше. Я не хочу тебе калічити, повір — це не потішить мене.
«Ніщо не потішить».
— Зізнайся. Зізнайся і тебе пощадять. Заслання в Енґлію не таке страшне, як його малюють. Там теж можна насолоджуватися життям, а заодно і щоденною чесною працею на службі в короля. Зізнавайся!
Ревс дивився на підлогу, облизуючи зуб. Ґлокта відкинувся на спинку стільця і зітхнув.
— Або не зізнавайся, — додав він, — і тоді я принесу інструменти.
Фрост підійшов ближче, і його широка тінь закрила обличчя товстуна.
— Біля доків знайшли тіло, — тихо мовив Ґлокта, — опухле від морської води і страшно, страшно понівечене… таке, що й годі впізнати.
«Уже готовий говорити. Він повний, стиглий, от-от лусне».
— Коли покалічили — до чи після смерті? — запитав він спокійно у стелі. — До того ж ким був загадковий покійник — чоловіком чи жінкою? — Ґлокта знизав плечима. — Хто його знає?
У двері різко постукали. Обличчя Ревса смикнулось на звук, знову сповнившись надії.
«Ну не зараз же, чорт забирай!»
Форст підійшов до дверей і ледь-ледь прочинив їх. Йому щось сказали. Зачинивши двері, Фрост нахилився, щоб прошепотіти це щось Ґлокті на вухо.
— Тсе Феверар, — почулося нерозбірливе шамкання, з якого Ґлокта зрозумів, що за дверима стоїть Северард.
«Що, вже?»
Ґлокта усміхнувся і кивнув, немов це були гарні новини. Обличчя Ревса дещо спохмурніло.
«Чому чоловік, який займався таємною справою, не здатен приховати свої емоції в цій кімнаті?»
Але Ґлокта знав, чому.
«Важко залишатися спокійним, коли ти переляканий, беззахисний, самотній, як перст, а твоя доля в руках людей, які не відають милосердя. Кому не знати цього краще, ніж мені?»
Він зітхнув і, надавши голосу найапатичнішого тону, спитав:
— Ти бажаєш зізнатися?
— Ні!
В свинячих очках в’язня знову спалахнула непокора. Він не зводив настороженого погляду та мовчки посмоктував зуба.
«Несподівано. Дуже несподівано. А втім, ми тільки почали».
— Що, муляє зуб, Ревсе?
Ґлокта знав про зуби геть усе. Над його власним ротом попрацювали кращі з кращих. «Або гірші з гірших — це ще як подивитись».
— Схоже, мені доведеться зараз тебе покинути, але я подумаю про твій зуб. Я гарненько поміркую, що з ним робити. — Він взявся за палицю. — Я хочу, щоб ти подумав про мене, про те, як я взяв близько до серця твій зуб. А ще хочу, щоб ти гарненько поміркував про підписання зізнання.
Ґлокта незграбно підвівся, випростовуючи хвору ногу.
— Втім, гадаю, що тобі може бути достатньо і звичайного мордобою, тож залишу тебе на півгодини в товаристві практика Фроста.
Рот Ревса викруглився — від здивування у нього відібрало мову. Альбінос підняв стілець разом із товстуном і повільно розвернув його до себе.
— У цій справі він, безумовно, найкращий.
Фрост дістав пару пошарпаних шкіряних рукавичок і взявся акуратно натягувати їх на свої грубі білі руки, палець за пальцем.
— Ти ж завжди любив мати все найкраще, еге ж, Ревсе?
Ґлокта рушив до дверей.
— Зачекай! Ґлокто! — заволав Ревс через плече. — Зачекай, я…
Практик Фрост затиснув рот товстуна рукавичкою і приклав палець до своєї маски.
— Ш-ш-ш, — шикнув він. Двері, клацнувши, зачинились.
Северард прихилився до стіни в коридорі, сперши одну ногу на штукатурку. Він немелодійно насвистував під маскою і водночас погладжував своє довге тонке волосся. Коли в дверях з’явився Ґлокта, він випростався і легенько вклонився, а бісики в його очах видали усмішку.
«Постійно він усміхається».
— Очільник Келайн бажає вас бачити, — мовив він із помітним акцентом простолюдина, — і, як на мене, він ще ніколи не був таким сердитим, як сьогодні.
— Северарде, бідолахо, ти, мабуть, добряче налякався. Шкатула у тебе?