П’ять днів з ми ховалися в надрах Місяця, а коли й виходили, то лише в найближчі місця й на недовгий час.
Ґрунт охолоняв і наприкінці п’ятої доби — по-земному, або опівночі по-місячному так охолонув, що ми вирішили вирушити в мандрівку по Місяцю: по його долинах і горах. У жодному низькому місці ми власне й не були. Ці темні величезні низини Місяця звуть моряки, хоч це зовсім неправильно, бо там води не знайдено. Чи не знайдемо ми в цих «морях» і ще в нижчих місцях слідів нептунічної діяльности, — слідів води, повітря й органічного життя, давно вже зниклих на Місяці, як думають деякі вчені. Є думка, що все це колись було на ньому, коли й тепер це не є десь у розколинах та проваллях; були вода й повітря, але їх усмоктав поглинув протягом багатьох віків ґрунт, що сполучився з ними хемічно; були й організми — якась рослинність нескладної будови, якісь черепашки, бо де вода й повітря, там і цвіль, а цвіль — початок органічного життя, принаймні нижчого.
Щодо мого приятеля — фізика, то він гадає, і має на це підстави, що на Місяці школи не було н: життя, ні води, ні повітря. Якщо й було повітря, якщо й була вода, то за такої високої температури жадне органічне життя неможливе.
Хай дарують мені це читачі, що я висловлюю тут особисту думку мого приятеля — фізика, до того ж нічим не доведену.
Ось коли ми обійдемо навколо світа, тоді я виявиться, чия правда.
Отож, захопивши свої речі, що чимало полегшали, бо багато було з’їдено й випито, залишаємо затишну ущелину й по Місяцеві, що стоїть увесь час на одному місці чорного склепіння, прямуємо до нашої домівки, яку незабаром і відшукуємо.
Дерев’яні віконниці й інші дерев’яні частики будинку та обори, що на їх довго світило сонце, розклалися й обвуглилися зверху; у дворі ми знайшли уламки бочки з водою, яку, закубривши, необережно лишили на сонці: її розірвало тисненням пари; слідів води, звісно, не було — вона випарилась геть чисто вся; на ганку знайшли склянки — це з ліхтаря, оправа якого була з топкого металю; вона й розтопилася, скло попадало додолу; в хаті ми знайшли менше пошкоджень, — товсті муровані стіни захистили: У льоху все було ціле.
Забравши з льоху все потрібне, щоб не вмерти з голоду й спраги, ми рушили в далеку подорож до бігуна Місяця й до другої таємничої півкулі, якої ще ніхто не бачив з людей.
— Чи не побігти нам за сонцем, на захід, — запропонував фізик, — повертаючи потроху до бігуна? Тоді ми вб’ємо двох зайців: перший заєць — досягнемо бігуна й безмісячної півкулі; другий заєць — ми уникнемо надмірного холоду, бо коли не відставатимемо від сонця, то бігтимемо місцями, що нагріваються сонцем певний час, цебто місцями з незмінною температурою. Ми навіть зможемо міняти температуру, як нам треба, випереджаючи сонце, будемо її збільшувати, відстаючи — зменшувати. Особливо добре це згодиться, коли ми наблизимося до бігуна, середня температура якого низька.
— Та годі, хіба це можливо? — зауважив я, вислухавши химерні теорії мого приятеля.
— Дуже можливо, — відповів він. — Згадай тільки, як легко можна бігти тут і який повільний рух (видимий) йде від сонця. Справді, найбільше коло на Місяці тисяч із десять завдовжки. Цю відстань треба пробігти, щоб не відстати від сонця, за 30 діб, або 700 годин, кажучи земною мовою; виходить, за годину треба пробігти чотирнадцять з половиною кілометрів.
— На Місяці 14 кілометрів на годину! — вигукнув я. — Це ж дрібниця.
— Ну, от бачиш.
— Та ми, жартуючи, пробіжимо вдвоє більше, — говорив я далі, згадавши наші гімнастичні вправи, — і тоді можна через кожні 12 годин стільки ж спати…
— Інші паралелі, — з’ясовував фізик, — що ближче до бігуна, то вони менші, а тому що ми прямуємо якраз через цей пункт, то можемо бігти, не відстаючи від сонця, щодалі з меншою швидкістю. Проте, холод полярної країни не дозволить цього зробити; в міру наближення до бігуна, ми змушені будемо, щоб не замерзнути, наблизитись до сонця, тобто бігти місцями хоч і полярними, але на які довше світить сонце. Полярне сонце стоїть невисоко над обрієм і тому нагріває ґрунт значно менше, тому навіть при заході сонця ґрунт тільки теплий. Що ближче до бігуна Місяця, то ближче треба бути до заходу, щоб була по можливості постійна температура.
Пливемо, як тіні, як привиди, нечутно торкаючись ногами ґрунту.
— На захід, на захід!
Пливемо, як тіні, як привиди, нечутно торкаючись ногами приємно-теплого ґрунту. Місяць майже закруглився і тому світив дуже ясно, являючи собою чарівну картину. Він наче прикритий блакитним склом, що ніби товщає до країв; що ближче до них, то воно темніше; по самих краях не можна розпізнати ні води, ні суходолу, ні форми хмар.