— А то так! — додає якийсь дядько, що теж слухає його. — Оце в нас на буряках тоже була забастовка...
— Треба бороться з нашими ворогами, — перебиває його білявий. — Ми на їх робимо, а самі нічого не маємо. За хазяйнів всі, а за нас ніхто. Всі вони живуть нашим трудом... От і стоять один за одного.
Валка суне все далі й далі. Тут крик, там починають співати, там спиняють; аж порох стоїть над рундуками, коло яких позоставались тільки здивовані, злякані торговці.
Заробітчани також здивовані. Ці засмальцьовані, чудні люди так сміливо говорять про те, що вони несміло думали про себе, так дружно виступають, такий гордий вогонь в їх очах.
— Що то, дядьку Юхиме, городська кумпанія! — хитаючи головою, говорить парубок дядькові, що слухав білявого. — От якби й наші так!
— Е!.. — з досадою маха рукою дядько. —«Наші». Хіба воно що понімає? Витріщить очі, та й усе... Та й дери з його... «Наші»... Тут, хлопче, наука... Городський чоловік на всяких грамотах тобі, як чередник на худобі... А наш брат мужик що?.. Темний, як та ніч. Що сказав пан або піп, то й свято.
— А й у нас же забастовка була! — говорить якась жива, чорнява дівчина в білій хустці і з веселими очима.
Дядько хоче щось сказати, але попереду чується якийсь дружний крик, свист, гукання.
— Тю-у! Тю-у?..
Всі зазирають один одному через плечі і дивляться вперед. З-за рундуків, клацаючи шаблями, струнким рядом виступає чоловік двадцять поліцаїв і мовчки йде до берега, де викочували дуби. Там уже робота стала. Робітники, збившись докупи, з лантухами замість фартухів, з закоченими рукавами і калошами штанів, глухо балакаючи між собою, стоять і ждуть.
— Ей! Товариші! — враз чується чийсь дужий, дзвінкий голос із передніх рядів валки. — Бросайтє роботу! Не слушайтє поліції!.. Забастовка!
— Долой!.. Бєй їх!.. — розкочується по валці, і заробітчани бачать, як ці люди кидаються до дощок, ламають їх, виривають дубчаки-підпорки з-під рундуків, збирають каміння і біжать наперед. Парубки захоплені, радісні, теж хапають дрючки, дошки і біжать за ними. В повітрі миготять палиці, ломаки, наче військо десь взялося з піками: дівчата хапають коси і совають їх в руки парубкам і дядькам. Поліція зупиняється.
Робітники з дубів потрохи починають одягатись, скидати свої лантухи і одкочувати калоші. Поліцаї щось тихо говорять між собою. Нарешті, вони знов строяться і рушають далі, наче вони нічого й не хотіли робити.
— А!!! — розкочується по валці. — П'яти показуєте?.. Ха-ха-ха! Тю-ю-у-у!.. Фю-ю... А-а... Злякались!
Деякі починають навіть кидати навздогін їм каміння, але їх спиняють, і всі рушають до робітників з дубів. Ті весело сміються назустріч їм і кричать:
— Шабашуєм! Гуляй наша!.. Чується:
— Ванька! Возьми мою жілєтку і башмаки!
— Жар до Боруха! У його пиво добре!.. Хвилин через десять на березі стихає. Нема ні косого, ні Васі, ні веселого, — вони пішли «шабашувати» з робітниками. Тільки заробітчани, то лежачи, то сидячи, палко і голосно розмовляють про забастовки, про поліцію, про ті рани, які завжди болять і не гояться.
Сонце вже сіло. На тім самім місці, де балакав Вася, сидять уже другі й про друге балакають. На голій землі, якось скрутившись, босий, в полатаних штанях і дуже заношеній простій сорочці, лежить самотою якийсь парубок і подивляється на всіх якимись зляканими, напруженими очима. Широке, біляве лице його с безформе-ним носом і потрісканими губами якесь забите, безпомічне, з якимсь виразом страху, суму й одчаю.
— Ну, а от... Ці украшенія... зорі, скажемо, місяць — і це од природи? — чується серед полтавців.
— А-а... такі-і... — незадоволено протягує той самий голос.
— Ну, та що?.. А лучче, як тобі дадуть про Бову Королевича?.. От з такими зробиш забастовку!.. Як же!..
— Як же ті книжки добути? — вмішується другий, товстий і ледачий голос.
— Е! як!..
Оповідач, видно, й сам не знає, але щоб не показати того, цмокає язиком, хмикає і робить такий вигляд, ніби це дуже небезпечно говорити.
— Далеко, чи що?
— Хм... Воно то... Тут, брат... не той... Але його виручає гудок десь далеко на Дніпрі. Він схоплюється і почина слухати...
— Параход!.. Параход іде! — починають турбуватися всі.
Самотній парубок теж підводиться, несміло дивиться на Дніпро і знов лягає. Турбування було даремне, бо гудок від «буксирного». Всі вертаються, і коло самої парубкової голови розсаждуються дівчата. Одна з них, русява, з великими мрійними очима і якимсь повним жалю виразом губ, уважно дивиться на парубка і одвертається. Потім знов озирається і, зустрівшись з його сумним зляканим поглядом, знов одводить свої очі і почина щось шепотіти своїй сусідці. Та також дивиться уважно на парубка.
— Чого ви на мене дивитесь? — тихо говорить він. — Хіба я вам що зробив?
В голосі йому чується щось також злякане і хворе.
— А хіба не можна дивитись? — сміється сусідка.
— Усі дивляться... Наче я... що... Ви, мабуть, думаєте, що то я витягнув у того хлопця гроші?
— Еге! Драстуйте вам!.. Того, що вкрав, вже піймали давно, а ми ще будемо на тебе дивитись!.. — хита головою сусідка.
Русява ж мовчки не зводить очей з його, пильно обдивляється на його босі ноги, на хворе злякане лице, на страшну убогість його убрання.
Парубок якийсь мент дивиться на сусідку своїми мутними очима і знов тихо говорить:
— Мені так страшно... Ви не будете бить мене?
— Хто бить?
— Ви...
— За що?
— Я боюсь... Ви, може, не знаєте... що той... Дівчата здивовано дивляться на його. Він підводить голову і сідає зручніше.
— Де ж твоя одежа? — питає сусідка.
— Нема... Я так... Я покинув хазяїна... Мене хотіли вбить...
— Хто?
— Щось як поженеться, а я тікать і покинув... І чоботи були... За Єлисаветом... У полі... Воно як поженеться, а я тікать та й утік...
— Може, ти їсти хочеш? — пита русява. Парубок зиркає на неї, потуплюється і нічого не одповідає. Русява схоплюється, біжить до своєї одежі і хутко вертається з великим шматком хліба й сала. Парубок несміло, не довіряючи, дивиться на неї і не бере.
— Та бери ж. Чого ти? — ласкаво говорить вона.
— А ви ж... вам же... самим треба.
Йому, видно, страшенно хочеться їсти, але він все-таки не насмілюється взяти і тільки скоса подивляється на протягнутий хліб. Але дівчата силою всовують йому хліб і сало в руки, і він почина жадно їсти. Вони навмисне одвертаються і починають щось байдуже балакати проміж себе. Раптом обидві хутко обертаються: схилившись головою за дуби, безпомічно звісивши руки з хлібом, парубок голосно ридає.
— Чого ти! — здивовано, стурбовано і з жалем в голосі скрикують разом дівчата.
— Ви такі... добрі... Вам... вам... мабуть, самим... треба хліба... Нате... Я не хочу...
І парубок поверта до їх своє мокре, негарне, худе лице і протягує надгризений, невеличкий вже шматок хліба. Здивовані дівчата, не знаючи, що говорити, мовчки дивляться на його.
— Беріть... я не хочу... Ви мене ще битимете. Дід казав, не їж і не кажи нікому... Всі так дивляться на мене... Я не міг більше служити... Там в економії б'ють. Я утік і грошей не взяв.
— Та як же ти тікав так? Та це в тебе й нема нічого? Ні одежі, ні грошей, нічого? — з глибоким жалем пита русява.
Парубок дивиться на неї, і очі його знов укриваються слізьми. Незв'язно, плутаючись, він починає говорить, і можна розібрати тільки, що він десь служив, утік звідти і тепер голодний, без одежі вертається в Полтавську губернію додому. Можна також розібрати, що голод одняв у його розум і що цей страх, який дивиться з його хворих, божевільних очей, буде вже все життя давити його злякану душу, буде страшними привидами носитись в його слабому мозку і не буде вже спокою нещасній жертві всяких «економій».
Потроху коло парубка збирається ціла валка заробітчан. З глибоким жалем вони дивляться на замученого брата, і хто знає, які думи, які почування пробігають по них. Хто зна, чи не будуть і вони повертатись додому такими, чи зостанеться в їх душі цей жаль і чи не заросте їхнє серце жорстким бур'яном злоби на всіх і на все?