Джон Стейнбек
На схід від Едему
Паскалю Ковічі
Любий Пате!
Якось ти побачив, що я вирізаю з дерева маленьку фігурку, і спитав: «Чому б тобі не зробити щось для мене?»
Я поцікавився, що б ти хотів, і ти відповів: «Скриньку».
«Для чого?»
«Для речей».
«Яких?»
«Будь-яких»,— сказав ти.
Що ж, ось тобі скринька. У ній майже все, чим я володію, але вона не повна. У ній біль і неспокій, гарний настрій і кепський настрій, злі думки і добрі думки — втіха від задуму і відчай та незбагненна радість творення.
А над усім отим — вдячність і любов, які я до тебе відчуваю.
І все-таки скринька не повна.
Частина перша
Розділ 1
1
Долина Салінас-Веллі лежить у Північній Каліфорнії. Ця болотиста трясовина тягнеться між двома гірськими хребтами, і річка Салінас в’ється й петляє посередині, аж доки не впадає у Монтерейську затоку.
Я пам’ятаю назви, які давав у дитинстві травам і таємничим квітам. Я пам’ятаю, де могли жити жаби, о котрій годині прокидаються влітку пташки, як пахнуть дерева і пори року, ба навіть який вигляд мають люди і як ходять, а то й тхнуть. Пам’ять на пахощі дуже сильна і багата.
Я пам’ятаю, що Габіланські гори на сході долини невисокі та привітні, повні сонця, принад і заохочення, бо так і хотілося залізти на їхні теплі схили, як на материнські коліна. Ці гори манили до себе, темно-жовта трава обіцяла ласку. Гори Санта-Лючія стриміли до неба на заході, затуляли долину від відкритого моря і були темні й похмурі — ворожі й небезпечні. Я завжди відчував жах перед заходом і любов до сходу. Звідки узялося це почуття — не можу сказати, от хіба що ранок виринав з-за вершин Габіланів, а ніч спливала з кряжів Санта-Лючії. Можливо, народження і смерть дня спричинило моє ставлення до цих двох гірських хребтів.
Обабіч долини маленькі струмки витікали з гірських каньйонів і вливалися у річище Салінаса. Вологими зимами ці потічки набирали сили, переповнювали річку, що вона аж закипала й шаленіла, виходила з берегів і тоді ставала руйнівною. Річка розмивала межі фермерських угідь, змивала цілі акри ґрунту; вона валила й затягала у себе клуні й хати, і їх шарпала і шматувала течія. Вона нападала на корів, свиней, овець і топила їх у своїй каламутній коричневій воді й волокла до моря. Згодом, коли приходила пізня весна, річка звужувалася, і виступали її піщані береги. А влітку річка взагалі висихала. Тільки у глибоких вирах під крутим берегом залишалися якісь калюжі. Очерет і трави в’янули, верби розпростувалися, і на їхніх верхніх гілках лишалося налипле сміття від паводку. Річка Салінас не була повноцінною річкою. Літнє сонце заганяло її під землю. Вона взагалі не була гарною річкою, проте іншої ми не мали, а тому вихвалялися нею: яка вона небезпечна вологими зимами і яка суха у сухе літо. Можна хвалитися будь-чим, якщо воно єдине, що маєш. Що менше маєш, то більше, мабуть, і потреба вихвалятися.
Ложе Салінас-Веллі між хребтами і під схилами пласке, бо долина ця колись була дном стомильного внутрішнього моря. Гирло річки у Мосс-Лендингу кілька століть тому правило за вхід до цього видовженого водного шляху. Якось мій батько пробурив колодязь за п’ятдесят миль униз по долині. Бур спершу вийшов з ґрунтом, потім з гравієм, а потім з білим морським піском, повним черепашок і навіть китового вуса. Піску було на двадцять футів у глибину, а потім знову чорна земля, ще й шматок нетлінного каліфорнійського мамонтового дерева, яке ніколи не гниє. До внутрішньої протоки на місці долини, вочевидь, був ліс. І все це містилося просто у нас під ногами. Ночами мені іноді здавалося, що я відчуваю і це море, і цей ліс мамонтових дерев, який йому передував.
На розлогих пласких акрах долини орний шар був глибокий і родючий. Він потребував лише багатої на дощі зими, щоб дати буйний розвій травам і квітам. Весняні квіти у вологий рік були неймовірні. Все ложе долини, всі схили вкривалися люпином і маком. Одна жінка якось сказала мені, що кольорові квіти видаються яскравішими і виразнішими, якщо додати до них декілька білих. Кожна пелюстка синього люпину облямовується білим, і тоді це люпинове поле видається ще блакитнішим, ніж можна уявити. Й уся ця біло-блакить змішується зі спалахами каліфорнійського маку. Мак також має вогняні барви — не жовтогарячі, не золотаві, а от ніби щире золото розтопили, щоб на його поверхні виступила пінка, то оця золота пінка мала б колір маків. На схилі весни виростала гірчиця і тяглася високо вгору. Коли у долину приїхав мій дідо, пагони гірчиці були такі високі, що голова вершника ледь виднілася понад жовтими квітками. На горах трава рясніла жовтцем, молодилом і братками з чорними серединками. А трохи згодом виростали червоні й жовті стебла кастилеї. Ці квіти люблять відкриті сонячні місця.
Під крислатими віргінськими дубами, у затінку, розкошувала запашна тропічна папороть, а понад замшілими берегами водних потічків звисали цілі пасма п’ятиперсної папороті й золотих спинок. А ще там росли дзвіночки, маленькі ліхтарики, вершково-білі, мало не гріховні на вигляд, але вони були такі рідкісні й чародійні, що коли дитина знаходила цю квітку, то почувалася цілий день обраною і особливою.
Коли приходив червень, трави колосилися і тьмяніли, і схили набували брунатного, власне, не брунатного, а золотаво-шафраново-червоного кольору — його не описати. Відтоді, доки не пройде перший дощ, земля висихала, потічки завмирали. На пласкій поверхні проступали тріщини. Річку Салінас поглинав пісок. Долиною віяли вітри, здіймаючи пилюку і сухі стебла; вони набирали силу та рвучкість, прямуючи на південь. Надвечір вітер ущухав. То був колючий, нервовий вітер, порошинки врізалися людям у шкіру, опікали очі. Чоловіки, що працювали у полі, вдягали захисні окуляри і пов’язували обличчя носовичками.
Земля у долині була родюча, багата, а схили вкривалися лише тоненьким шаром орного ґрунту, не глибшого за коріння трави; і що вище у гори, то дедалі тоншав цей ґрунт, проступав кремінь, а вже за чагарниками тягся кременистий гравій, який сліпучо відбивав сонце.
Я говорив про багаті роки, коли йшли рясні дощі. Але бували й сухі роки, і вони наводили на долину жах. Вода приходила тридцятирічним циклом. Бувало по п’ять чи шість вологих чудових років, коли дощів могло випадати від дев’ятнадцяти до двадцяти п’яти дюймів, і тоді земля аж співала травою. Потім приходили шість або сім непоганих років з дванадцятьма-шістнадцятьма дюймами опадів. А тоді вже підступали сухі роки, коли випадало лише сім-вісім дюймів дощу. Земля висихала, трави виростали на декілька злиденних дюймів, а долина вкривалася великими лисими струпами. Віргінські дуби ніби поростали коростою, а полин був сірий. Земля тріскалася, струмки висихали, худоба мляво жувала сухе гіллячко. От тоді фермерів і переповнювала відраза до долини Салінас. Корови худли і подеколи вмирали з голоду. Люди мусили тягати воду на свої ферми в діжах, щоб мати бодай що пити. Деякі родини продавали майно за безцінь і виїжджали. Але у сухі роки люди ніколи не забували про родючі, проте у родючі роки вони геть забували про сухі й нужденні. І так було завжди.
2
Такою була довгаста долина Салінас-Веллі. Її історія схожа на історію всього штату. Спершу там жили індіанці, меншовартісний нарід, позбавлений енергії, винахідливості й культури, що живився хробаками й молюсками, бо їм було ліньки полювати чи рибалити. Їли вони все, що траплялося під руку, і нічого не вирощували. Вони розтирали на борошно гіркі жолуді. Навіть їхні бойові дії скидалися на вимучену пантоміму.
Потім розвідувати ці краї прийшли жорсткі, сухі іспанці, жадібні та практичні, і їх вела жага золота або Господа. Вони колекціонували душі, як колекціонують коштовності. Вони накопичували гори, річки, цілі небокраї, як нині накопичують права на ділянки під забудову. Ці суворі, бездушні люди безупинно сновигали узбережжям. Дехто з них отримував дарчі завбільшки з князівства від королів Іспанії, які й гадки не мали про такі дари. Оті, перші, володарі осідали в бідних феодальних поселеннях, і їхня худоба вільно паслася й розмножувалася. Час до часу володарі забивали худобу задля шкіри й сала, а м’ясо залишали грифам і койотам.