— Що?
Вона потяглася до нього й узяла за руку.
— Ось що.
— Я боявся.
— Чому?
— Не знаю.
— А я ні.
— Схоже, дівчата мало чого бояться.
— Це не так.
— Ти чогось боялася?
— Звісно. Я боялася тебе, коли ти сказав, що я штанці намочу.
— Це було підло,— визнав Кел.— Не знаю, навіщо я це зробив.
І раптом замовк.
Абра міцніше стиснула його руку.
— Я знаю, про що ти думаєш. І не хочу, щоб ти про це думав.
Кел подивився на завитки води і підштовхнув ногою круглий коричневий камінець.
— Ти вважаєш, що це все сидить у тобі, так? Що ти притягуєш до себе зло...
— А хіба...
— Так от, я тобі дещо розкажу. Мій батько вскочив у халепу.
— У халепу?
— Я не підслуховую під дверима, але почула достатньо. Він не хворий. Він наляканий. Він щось накоїв.
— Що? — Кел обернувся до неї.
— Гадаю, він розтратив гроші своєї компанії. Він не знає, чи збираються його партнери запроторити його до в’язниці, чи дозволять спробувати повернути їх.
— Звідки ти знаєш?
— Я чула, як батьки кричали у спальні, де він нібито лежить хворий. А мати увімкнула грамофон, щоб заглушити сварку.
— Ти не вигадуєш? — спитав Кел.
— Ні. Не вигадую.
Він підсунувся ближче, поклав голову їй на плече, і його рука несміливо пригорнула її за талію.
— От бачиш, ти не один такий...— Абра збоку поглянула йому в обличчя.— Тепер я боюся,— промовила вона слабким голосом.
5
О третій годині дня Лі сидів за своїм письмовим столом і перегортав сторінки каталогу насіння. Фотографії солодкого горошку були кольорові.
— Цей матиме чудовий вигляд на паркані. Не видно буде калюжі на дорозі. От тільки чи вистачить там йому сонця.
Від звуку власного голосу він підвів голову й усміхнувся. Дедалі частіше він помічав, що говорить сам із собою, коли вдома нікого немає.
— Це вже вік,— промовив він уголос.— Думки уповільнюються, і...— Тут він замовк і на мить застиг.— Дивно: дослухаюся до чогось. Чи не залишив я чайник на плиті? Ні, газ я вимкнув, пам’ятаю...— Він знову дослухався.— Дякувати Богу, я не забобонний. Якщо дати собі волю, то й недовго і привидів почути. Я міг би...
Задзенькав дверний дзвоник.
— Ось воно. Ось до чого я дослухався. Нехай дзеленчить. Не збираюся піддаватися передчуттям. Нехай дзеленчить.
Та дзвоник замовк.
На Лі навалилася якась чорна втома, якась безнадія, що пригинала його до землі. Він посміявся сам із себе:
— Можу зараз піти і знайти під дверима якесь рекламне оголошення, або можу сидіти тут і слухати, як моя дурна стара голова віщує мені, що за порогом смерть. Гаразд, обираю рекламу.
Лі сидів у вітальні й дивився на конверт, що тримав у руках. Раптом він на нього плюнув.
— Добре,— сказав він,— чорт тебе забирай.
І він різким рухом надірвав конверт, а за хвилину поклав на стіл і перевернув текстом донизу.
Він схилив голову і дивився в підлогу.
— Ні,— промовив він,— я не маю такого права. Ніхто не має права відбирати будь-який досвід у іншого. Життя і смерть нам обіцяні. Ми маємо право на біль.
Шлунок йому звело судомою.
— Мені не стане мужності. Я — жовтобрюхий боягуз. Я цього не винесу.
Він пішов до ванної кімнати, відміряв три чайні ложки мікстури з бромом і долив у склянку води, й червоні ліки стали рожевими. Відніс склянку до вітальні й поставив на стіл. Згорнув телеграму і засунув собі в кишеню. Вголос він промовив:
— Я ненавиджу боягуза! Господи, як же я ненавиджу боягуза!
Руки в нього трусилися, на чолі виступив холодний піт.
О четвертій годині він почув, як Адам копирсається з ручкою дверей. Лі облизав сухі губи. Підвівся і повільно вийшов до вестибюлю. Він тримав склянку з рожевою рідиною, і рука його не тремтіла.
Розділ 55
1
У будинку Трасків горіли всі вогні. Двері стояли прочинені, й у домі було холодно. Лі зіщулився, як сухий листок, у кріслі біля торшера. Двері до Адамової кімнати були відчинені, звідти лунали голоси.
Коли повернувся Кел, він спитав, що відбувається.
Лі поглянув на нього і кивнув у бік столу, де лежала розгорнута телеграма.
— Твій брат загинув,— сказав він.— А у твого батька удар.
Кел побіг до вестибюлю.
— Повернися,— крикнув Лі.— З ним доктор Едвардс і доктор Мерфі. Не заважай їм.
Кел став перед ним.
— Наскільки все погано? Наскільки все погано, Лі?
— Не знаю,— Лі говорив, немов пригадуючи щось давно забуте.— Він повернувся втомлений. Але я мусив прочитати йому телеграму. Це його право. Хвилин п’ять він повторював і повторював її вголос. А потім вона ніби пробралася йому в мозок і там вибухнула.
— Він притомний?
— Сідай і чекай, Келе,— змучено сказав Лі.— Сідай і чекай. Звикай до цього. Я намагаюся звикнути.
Кел узяв телеграму і прочитав її сумне й урочисте повідомлення.
Увійшов доктор Едвардс із саквояжем в руках. Він коротко кивнув і вийшов, щільно зачинивши по собі двері.
Доктор Мерфі поставив свій саквояж на стіл і сів. Він зітхнув.
— Доктор Едвардс попросив мене розказати вам,— сказав він.
— Як він? — вимогливо запитав Кел.
— Розкажу тобі все, що ми знаємо. Ти тепер голова сім’ї, Келе. Ти розумієш, що таке удар? — І, не чекаючи на відповідь Кела, провадив.— У твого батька крововилив у мозок. Уражені певні частини мозку. В нього і раніше були незначні крововиливи. Лі це знає.
— Знаю,— сказав Лі.
Доктор Мерфі глянув на нього, потім на Кела.
— Лівий бік у нього паралізований повністю. Правий частково. Можливо, він не бачить на ліве око, але ми не можемо це визначити. Іншими словами, твій батько практично безпомічний.
— А говорити він може?
— Трошки — з великим зусиллям. Не втомлюй його.
Кел ледь спромігся промовити:
— Він зможе одужати?
— Я чув про можливість покращення у таких важких випадках, але сам ніколи з цим не стикався.
— Тобто, ви хочете сказати, що він помре?
— Ми не знаємо. Він може прожити тиждень, місяць, рік, навіть два роки. А може померти сьогодні ввечері.
— Він мене впізнає?
— Це тобі доведеться дізнатися самому. Я пришлю до вас увечері медсестру, а потім вам доведеться винаймати постійних доглядальниць,— доктор Мерфі підвівся.— Мені дуже шкода, Келе. Тримайся! Ти мусиш триматися.— І він додав: — Завжди дивуюся, звідки у людей знаходяться сили триматися. Але ж завжди знаходяться. Едвардс зайде до вас завтра.
Він поклав руку на плече Кела, але Кел ухилився і пішов до батькової кімнати.
Голова Адама високо лежала на подушках. Обличчя в нього було спокійне, але бліде; губи ані всміхалися, ані докоряли. Очі були розплющені, в них була глибина і ясність, наче можна було глибоко зазирнути в них і наче вони ясно бачили все навкруги. Погляд був спокійний, свідомий, але байдужий. Адам поглянув на Кела, коли той увійшов, знайшов його обличчя і вже не відводив погляду.
Кел сів біля ліжка на стілець з прямою спинкою.
— Мені дуже шкода, тату,— сказав він.
Очі моргнули — дуже повільно, як моргає жабка.
— Ви мене чуєте, тату? Ви мене розумієте?
Очі не змінилися і не ворухнулися.
— Це все через мене,— Кел уже кричав.— Я винний у смерті Арона й у вашій хворобі. Я відвів його до Кейт. Я показав йому його матір. Ось чому він поїхав. Я не хочу робити нічого поганого — і безупинно роблю.
Він прихилив голову до краю ліжка, щоб уникнути тих жахливих очей, але все одно бачив їх. Він знав, що тепер вони завжди будуть з ним, стануть його частиною на все життя.