Семюель мав би розбагатіти і через буріння колодязів, і через молотарку, і через свою майстерню, але він не мав хисту до бізнесу. Його замовники, яким повсякчас бракувало грошей, обіцяли заплатити після жнив, потім після Різдва, потім після... аж доки зовсім не забували про це. Семюель не мав хисту нагадувати їм. І Гамільтони залишалися бідними.
Діти приходили так само регулярно, як приходили роки. Жменька перевантажених лікарів округу нечасто вибиралася на ранчо приймати пологи, хіба що ця радість оберталася на кошмар і тяглася декілька днів. Семюель Гамільтон сам приймав своїх дітей, охайно перев’язував їм пупки, ляскав по задках і прибирав у оселі. Коли народилася найменша дитина, вона не дихала і вже синіла, тоді Семюель приклав свого рота до ротика дитинки, вдихав і видихав за неї, доки вона не почала дихати самостійно. Руки Семюель мав такі добрі й ласкаві, що сусіди посилали по нього за двадцять миль, щоб він допоміг при пологах. Він однаково гарно міг упоратися з кобилою, коровою чи жінкою.
Семюель мав велику чорну книжку на відповідній полиці, з написом на палітурці золотими літерами: «Доктор Ганн. Домашня медицина». Деякі сторінки були потерті й зігнуті від частого використання, інші ніколи не бачили світла дня. Переглянути книжку доктора Ганна — це дізнатися всю медичну історію родини Гамільтонів. Ось розділи, до яких часто зверталися: перелами кісток, порізи, забої, свинка, кір, простріли в попереку, скарлатина, дифтерія, ревматизм, жіночі недуги, грижа і, зрозуміло, все, що стосується вагітності й народження дітей. Гамільтонам або сильно щастило, або вони були моральні люди, бо розділи про гонорею чи сифіліс ніколи не розгорталися.
Семюель не знав собі рівних, коли треба було угамувати істерику або заспокоїти перелякану дитину. Таку він мав солодку мову, таку лагідну душу. І як було чисте його тіло, так само чисті були і його думки. Чоловіки, які приходили до його кузні побазікати і послухати, на якийсь час облишали лайку — не тому, що це заборонялося, а машинально, бо в такому місці це й на думку не спадало.
Семюель завжди залишався іноземцем. Чи то було через ритм і темп його мовлення, але і чоловіки, і жінки розповідали йому таке, про що ніколи б не прохопилися ні родичам, ні друзям. Ледь помітна інакшість вирізняла його з-поміж усіх, робила надійним, як банківський сейф.
Лайза Гамільтон була ірландська пташка зовсім іншого польоту. В її маленькій круглій голові жили маленькі круглі переконання. Ніс у неї був як ґудзик, тверде підборіддя трохи западало, а щелепи-лещата не відступали від наміченого курсу, навіть якби на перешкоді їм стали янголи господні.
Лайза смачно готувала просту їжу, а її дім — це завжди був її дім — безнастанно вичищався, витрушувався і вимивався. Народження дітей не відвертало її уваги надовго, пильнувалася вона щонайбільше два тижні. Вона мала лоно немов з китового вуса, бо народжувала величеньких дітей одного по одному.
Почуття гріха у Лайзи було вельми розвинуте. Неробство — гріх, так само й картярство, яке вона сприймала як різновид неробства. Вона з підозрою ставилася до веселощів, були то танці, співи чи навіть сміх. Вона відчувала, що люди, які гарно проводять час, прямують безпосередньо в обійми диявола. І це було прикро, бо Семюель любив посміятися, проте, гадаю, Семюель і прямував у обійми диявола. Дружина захищала його, як могла.
Вона завжди закручувала волосся у тугий вузол на потилиці. А оскільки я не пригадую, як вона вдягалася, напевне, носила вона одяг, який їй ідеально пасував. У неї не було й іскорки гумору, хіба що інколи вихоплювався гострий, уїдливий дотеп. Вона лякала своїх онуків, бо не мала жодної слабкості. Вона мужньо й без скарг терпіла все своє життя, переконана, що Бог хоче саме такого життя для кожної людини. Вона відчувала, що винагорода прийде пізніше.
2
Коли люди уперше прибули на захід, зокрема з невеличких ферм Європи, за володіння якими треба було боротися, коли вони побачили, що таку масу землі можна отримати, лише підписавши папірець і заклавши фундамент, їх охопила нестримна жага до землевласництва. Вони прагнули дедалі більше землі — родючої по можливості, головне — землі. Можливо, у їхній пам’яті залишилися якісь відлуння спогадів про феодальну Європу, де знатні родини ставали й лишалися знатними, тому що володіли землею. Перші поселенці брали землю, яка не була їм потрібна і якою вони не могли скористатися; вони брали зовсім нікчемні землі, просто щоб ними володіти. Але всі пропорції змінилися. Людина, яка могла б забагатіти на десяти акрах у Європі, виявлялася бідною, як церковна миша, на двох тисячах акрів у Каліфорнії.
Небагато часу спливло, поки вся земля на безплідних пагорбах поблизу Кінг-Сіті й Сан-Ардо була розібрана, і злиденні сім’ї розселилися на схилах, вибиваючись із сил, щоб якось виживати на цих убогих, кременистих ґрунтах. Вони разом з койотами жили шпарким, розпачливим, нужденним життям. Вони розпочинали без грошей, без обладнання, без реманенту, без кредитів, а головне — без знань про цей новий край і без навичок ним користуватися. Я не знаю, що їх спонукало,— божественна тупість чи велика віра. Ясна річ, так на світі більше майже не ризикують. Але ті родини все ж таки вижили й розрослися. Вони мали інструмент і зброю, які також майже зникли, або, можливо, заснули на певний час. Дехто стверджує, що оскільки вони беззастережно вірили у справедливого, морального Бога, то вкладали туди всю свою віру, а менші цінності накопичувалися самі собою. Але я гадаю, що вони вірили у себе і поважали себе як особистостей, знали понад усякий сумнів, що вони становлять цінність і потенціальну одиницю моральності — й саме через це можуть віддати Богові свою сміливість і свою гідність, а потім отримати їх назад. Такі речі зникли, мабуть, тому, що люди більше собі не довіряють, а коли таке відбувається, не залишається нічого, хіба що знайти якогось сильного, надійного чоловіка, навіть якщо він і робить помилки, і вчепитися у нього, і тягтися за ним.
Одні прибували до Салінас-Веллі без дрібняка в кишені, але були й інші, які розпродавали десь своє майно і з’являлися з грошима, щоб розпочати цілком нове життя. Оці зазвичай купували землю, але гарну землю, будували собі хати зі струганої деревини, мали килими і вітражні вікна. Таких родин було чимало, і вони діставали родючу рівнинну землю, розчищали зарості жовтої гірчиці й сіяли пшеницю.
Серед цих людей був Адам Траск.
Розділ 3
1
Адам Траск народився на фермі на околиці містечка, розташованого неподалік великого міста у штаті Коннектикут. Він був єдиним сином і народився за шість місяців по тому, як його батька зарахували у Коннетикутський полк у 1862 році. Мати Адама управляла фермою, народила Адама, а ще й мала час займатися примітивною теософією. Вона відчувала, що її чоловіка неодмінно уб’ють шалені й жорстокі варвари-повстанці, й готувала себе до спілкування з ним у потойбічному, як вона це називала, світі. Чоловік повернувся за шість тижнів після народження Адама. Права нога була відтята по коліно. Він шкутильгав на дерев’яному обрубку, який сам грубо вирізав з берези. Той уже розтріскувався. Батько витяг з кишені й поклав на стіл у залі свинцеву кулю, яку йому звеліли кусати, поки відрізали оту розтрощену ногу.