Коли сірник згас, стало ще темніше. Карл пішов далі, запалив ще один сірник, потім ще далі — і ще один сірник. Він шукав на дорозі сліди. Нарешті він здався. Піднявши праву руку, він закинув сокиру далеко у поле. І швидко пішов геть, туди, де світилися вогники селища.
Довго лежав Адам у прохолодній воді. Він думав про те, що відчуває його брат: чи охолола його лють, чи він зляканий, чи засмучений, чи гризе його сумління, чи йому все байдуже. Усе це відчував замість нього Адам. Його совість поєднувала його з братом і боліла за нього так само, як Адам робив за нього уроки.
Адам виповз із води і підвівся. Рани його зашкарубіли, кров на обличчі висохла на струп. Він подумав, що побуде тут у темряві, доки батько й Аліса не підуть спати. Він відчував, що не зможе відповісти на жодне питання, бо не знав жодних відповідей, а спроба знайти відповідь відзивалася болем у його розбитій голові. Запаморочення з синіми відблисками громовиць облямовувало йому лоб, і він знав, що от-от знепритомніє.
Він повільно шкандибав дорогою, розставивши ноги. Біля кухонних сходів він призупинився, зазирнув усередину. Лампа, яка звисала на ланцюгу зі стелі, жовтим колом освітлювала Алісу і кошик з шиттям на столі перед нею. Навпроти неї батько покусував дерев’яну ручку, опускав її у відкупорену пляшечку чорнил і робив записи у своєму чорному щоденнику.
Аліса підвела очі й побачила Адамове закривавлене обличчя. Притиснула руку до рота і прикусила пальці зубами.
Адам ледь здолав одну сходинку, потім другу і сяк-так учепився за дверний косяк.
Тоді підвів голову Кир. Він дивився з відстороненою цікавістю. Хто цей каліка, він утямив не зразу. Підвівся, спантеличений і здивований. Устромив дерев’яну ручку в чорнильницю й обтер пальці об штани.
— Чому він це зробив? — тихо спитав Кир.
Адам спробував відповісти, але рот у нього запікся і висох. Він облизав губи, і з них знову засочилася кров.
— Не знаю,— відповів він.
Кир прошкандибав до нього і схопив за руку так сильно, що Адам скривився від болю і спробував вирвати руку.
— Не бреши мені! Чому він це зробив? Ви сварилися?
— Ні.
Кир смикнув його.
— Розказуй! Я хочу знати. Розказуй! Ти мені все розкажеш. Я тебе примушу. Чорт забирай, ти його завжди захищаєш! Гадаєш, я про це не знаю? Думаєш, ти мене обдурював? А тепер розказуй, інакше я тебе тут усю ніч протримаю!
Адам шукав відповіді.
— Він думає, що ви його не любите.
Кир відпустив його руку, пострибав до свого стільця й сів. Він торохтів ручкою по чорнильниці й дивився у свій щоденник незрячими очима.
— Алісо,— наказав він,— допоможи Адаму влягтися. Тобі доведеться, гадаю, зрізати з нього сорочку. Допоможи йому.
Він знову підвівся, пішов у куток, де на цвяшках висіли куртки, намацав під одягом свій дробовик, перевірив, чи той заряджений, і пошкандибав з дому.
Аліса підняла руку, ніби хотіла утримати його на шворці з повітря. Але її шворка порвалася, а обличчя приховувало думки.
— Іди до себе в кімнату,— промовила вона.— Я принесу води в балії.
Адам лежав у ліжку, до пояса вкритий простирадлом, а Аліса промокала його рани носовичком, змоченим у теплій воді. Вона довго мовчала, а потім продовжила речення Адама, ніби не було ніякої паузи:
— Він думає, що батько його не любить. Але ти його любиш — завжди любив.
Адам нічого не відповів.
Вона тихо провадила:
— Він дивний хлопець. Ти ж його знаєш — увесь у твердій шкаралупі, увесь сама злість, поки не пізнаєш його краще.
Вона закашлялася, нахилилася уперед і кашляла, а коли напад пройшов, щоки у неї палали і вона була знесилена.
— Ти ж його знаєш,— повторила вона.— Він довгий час робить мені невеличкі подарунки, гарненькі дрібнички, про які й подумати не можна, що він їх помічає. Але він не просто віддає їх мені. Він ховає їх у таких місцях, де я їх неодмінно знайду. Можна дивитися на нього годинами, а він і знаку не подасть, що зробив це. Ти ж його знаєш.
Вона всміхнулася до Адама, і він заплющив очі.
Розділ 4
1
Карл стояв у барі сільської таверни, весело регочучи з кумедних байок, що їх розповідали комівояжери, які залишилися тут переночувати. Він витяг свій кисет з дещицею срібних грошей і частував гостей, щоб вони і далі говорили. Він стояв, вискалював зуби у посмішці й розтирав розбиті руки. І коли комівояжери, прийнявши від нього випивку, підносили келихи і говорили: «За твоє здоров’я!» — Карл був у захваті. Він замовляв ще випивку для своїх нових друзів, а коли ті пішли, приєднався до них, щоб устругнути якусь витівку деінде.
Коли Кир пошкутильгав у ніч, його переповнював відчайдушний гнів на Карла. Він шукав свого сина на дорозі, зайшов по нього до таверни, але Карла вже там не було. Вірогідно, якби він його знайшов тієї ночі, то вбив би або спробував убити. Напрямок великого вчинку викривляє історію, хоча, можливо, це, до певної міри, роблять будь-які вчинки, навіть коли перечіплюєшся через камінь на стежині, чи у тебе перехоплює подих від зустрічі з гарною дівчиною, чи ламаєш ніготь, порпаючись у садовій землі.
Звісно, Карлові скоро розказали, що його розшукує батько і що в нього дробовик. Він ховався тижнів зо два, а коли врешті-решт повернувся, жадоба вбивства перетворилася на простий гнів, і він поніс покарання важкою роботою і фальшивою, награною покірністю.
Адам пролежав у ліжку чотири дні, його напружене тіло пекельно боліло, він не міг ворухнутися, не застогнавши. На третій день батько продемонстрував свою владу над військовими. Він це зробив, щоб потішити свою уражену гординю, а ще як своєрідний приз для Адама. До їхнього будинку, просто до Адамової кімнати, прибув кавалерійський капітан у супроводі двох сержантів у парадних синіх одностроях. На подвір’ї двоє рядових тримали на прив’язі їхніх коней. Адама, який не підводився з ліжка, зарахували рядовим кавалерії. Він підписав Військовий кодекс і приніс присягу в присутності батька й Аліси як свідків. Батькові очі блищали сльозами.
Коли військові поїхали, батько довго сидів біля Адамового ліжка.
— Я записав тебе в кавалерію не без причини,— пояснив він.— Довге перебування в казармі не йде на користь. А кавалерія завжди має що робити. Я в цьому переконався. Тобі сподобається проїхатися на індіанські території. Там розпочинаються серйозні справи. Не питай мене, звідки я знаю. Наближаються бойові дії.
— Так, сер,— відповів Адам.
2
Мене завжди дивувало, що саме такі люди, як Адам, потрапляють на війну. Насамперед, він не любив битися, і так і не навчився це любити, на відміну від інших, і в нього зростала відраза до насильства. Офіцери не раз приглядалися до нього, підозрюючи симуляцію, але звинувачень не висували. Протягом п’ятьох років військової служби Адам отримав більше нарядів, ніж будь-хто в ескадроні, а коли він і вбивав ворога, то тільки випадково, рикошетом. Пречудовий стрілець і природний снайпер, він дивовижно вмів промазувати. На той час війна з індіанцями стала схожа на небезпечну гонитву худоби: племена спонукали до повстань, потім переслідували, розстрілювали кожного десятого, а пригнічена, похмура решта змушена була селитися на спустошених, голодних землях. Було воно не дуже приємно, але з огляду на розвиток країни, необхідно.
Для Адама, який виступав тут знаряддям, який бачив не майбутні ферми, а розпороті животи вродливих людей, це було відразливо й марно. Коли він стріляв з карабіна, аби не вцілити, він зраджував свою військову частину, але йому було байдуже. Ненасильство наростало у ньому, поки не перетворилося на упередженість — безглузду, як будь-яка упередженість. Завдати болю або шкоди комусь чи чомусь стало для нього неприйнятним. Це почуття оволоділо ним і стерло всі інші думки в цьому напрямку. Але у службі Адама в армії ніколи не було й натяку на боягузтво. Власне, тричі йому оголошували подяку, а потім ще й нагородили за відвагу.