Тож часто ви зустрічали Пилипа, як він шкандибав до своєї книгарні. У ранці на спині були в нього книжки, що їх роздобув десь в Реґенсбурзі, чи іншому — бурзі, загалом десь між скупченнями наших людей. Хто зустрічав його — частенько підсміхався, бо нехитрий товар найшов собі той чоловік для продажу. От так би сало, м’ясо, чи хоч би мануфактуру! Але він вірив у силу людського духу і в його потребу в харчах: друкованому слові, бо думав, що не самим хлібом людина живе.
Між книгарнею і друкарнею та житлом на Гольбайнштрассе проходили його дні. Несли його швидко назустріч нищівному завтра.
ВОНИ ШУКАЛИ НАУКИ
Від Романа не приходили вісті. Спершу ми цього не помічали, зайняті житловими труднощами, перепроваджуванням і необхідністю пристосовуватися до нових обставин. Врешті він так рідко писав з того Тельфсу. Там бо він залишився. Закоханий в гори, він не захотів жити в місті. Що робив? Жив і далі у старих, уже тепер не на стриху, а в нашій кімнаті і ним старі піклувалися майже як сином. Їздив до табору в Ляндеку, шукав зв’язків і вісток, приятелів і вікна в світ. Коли нічого не тягнуло його туди, йшов у гори. Тяжкі тури були йому наймиліші, спинання по майже гладких стінах з уживанням линви і гаків. Небезпечний похід ледняками й снігами вживаючи джагану і раків при тяжко окованих черевиках. Боротьба з небезпекою й погрозою гір, їхніх недоступних вершин. Радість з осягу, тріюмф перемоги над пропастями й безоднями. Над головою небо і сонце, світ десь унизу в туманах і хмарах.
Тож писав зрідка. Все ж писав, щоб батьки знали, що живе і де живе. Хоч і не дуже знали, що робить. Але тепер листи й зовсім перестали приходити і я занепокоїлася. Але батько потішав мене, що він вже зроду такий і що не треба тим надто перейматися і, що одного дня знову прийде картка з якимось видом гір.
Прийшла. Але не від нього. Хтось, що навіть не підписався, доносив, що Роман та його товариш Дмитро сидять у французькому концентраку, в Бреґенці. Місто це в Форальберзі — це мала гірська провінція Австрії, що прилягає до Тіролю і Боденського Озера. Тільки всього. Тепер стало ясне: батькові їхати визволяти сина. Хоч нелегка то була справа. Вже добути дозвіл на виїзд до Австрії, що дорівнював дійсному закордонному пашпортові, було тяжко. Треба було якихось інтервенцій комітету, якихось довідок, що його там висилають в таких то і таких справах. Там дозвіл від війська, СІС, німецьких і французьких властей.
Але їхав. Тими потягами, що мали тільки дерев’яні лавки, дошки чи папу замість вікон, ніякого огрівання ні освітлювання — їхав у гори, які так недавно сім’я його покинула. Через Мюнхен, що вивозив свої руїни, через Іннсбрук, де колись шукав дозволу на побут у Тельфсі. Через Тельфс, де сім’я його була коротко, але стільки важливих і цікавих подій в’язало її з тою оселею. З вікна бачив містечко і готель «Цум Ресль», де сходилися на новини. Бачив фабрики, що не зазнали пошкодження під час війни, і вітав дімок старих. Вітав спомини недавнього минулого.
— І чого та де він поцілявся? — думав про сина. Міг же далі сидіти у старих, а коли конче кудись іти, то до Ляндеку або приїхати до Авґсбургу. Що ж знову, стругнув такого, що попав у концентрак? І як його відтіля визволити?
Його хворе серце стукало нерівно. Інколи воно й зовсім спинялося на хвилечку, щоб зараз же вистрибнути сполошеним ритмом, що не підкорювався нормі. Він чув оцю аритмію в цілому тілі. Інколи доторкав пальцями живчика з тривогою, наче б запитував його: як довго ще?
Вистукували колеса: не довго… не довго… не довго…
Хлопці верталися з Швайцарії. Пішли туди шукати можности продовжувати студії. Тяжкий гірський виряд, рюкзаки, підковані чоботи. Очевидно якась найнебезпечніша тура, що її мало контролювали прикордонники. А що до їхнього вигляду: йдуть же до Швайцарії, відомої туристичної країни, де певно всі так виглядають.