Тож п’ють. П’є Катя й Валя і Нюся і всі, всі п’ють. До безтями, до забуття. І гуляють дико, розпусно й розгнуздано.
Потім, як відгуляли й французи поїхали — приходять до них політруки. Бурий однострій і червона зоря. І є промова на мітингу по-російськи, щоб знали, що переможці говорять своєю мовою до хахлів.
А потім — авта, навантажені клунками, і жінки в кольорових одягах на них. Червоні, сині беретки. З-під них русява перманентка або чорні кучері. На руках недавно зароблені прикраси. Хто з немовлям, а хто ще не має. Робітники з фабрики помагають вилазити на авта, подають, вантажать.
— Ґлікліхе райзе, глікліхе райзе! — щасливої дороги!
Їдуть через місто. Не кричать, не віватують, як інші. Народ цей задумливий і спокійний. Завели якоїсь пісні. Мала б бути весела, та чомусь журлива вийшла. Руками і хустинами прощаються з тими, що не їдуть, а стоять осторонь, і сльози втирають.
Оце виїхали в поле, тільки дорога закурилася за автами. Поїхали до великого збірного табору у Кематен. Відтіля ще потім довший час приїздитимуть політруки на агітацію. І Маруся, недавня довірена Гофмана. Будуть розказувати:
— У нас весело. Їмо, п’ємо, гуляєм, танцюєм!
Агітують скрізь, щоб вертатись. Часто закінчують погрозами — усіх вас все одно заберемо!
Тільки не заходять туди, де скупчуються українці: жовтоблакитний стяг боронить вступу. І тризуб.
Але з табору репатріянтів час від часу хтось утікає. Стефа втекла, захопивши тільки дитину. Вернулась до своєї баверки. Покинула все. Та й покидати не дуже було що. Спершу було все гарно. Але згодом вирішили, що є такі що мають багато, й другі, що мало або нічого. Річ проста: казали поскладати клунки і розкулачили їх. Пішло придбане за стільки років праці на чужині. Залишилась перманентка й дитина. Тому втекли: одна, друга. Тихцем, нишком.
Проте нема дня, щоб ми когось не дораховувались. Тяга додому, на батьківщину — страшна й велика сила. Розбігається фірма Шнайдера. Одчайдушний Строяновський, що ніколи не скривався з своїми большевицькими переконаннями, йде до Кематен. Ще потім декілька разів приїздить наче б за хлібом. Та хто його зна, за чим він приїздить.
Зникають обидва Мельничуки. Молодший, як молодший, хоч мовчазний і не знати, що в ньому сидить. Але про старшого всі знали, що енкаведист. З Кам’янецьподільська, в Чортківщині працював. Зразковий робітник, ніколи не суперечив. Кремезний, надлюдської сили, лисий, біля сорокалітній. По роботі мився чисто, голився й не був похожий на робітника. Розумівся на всьому, а найбільше на воєнному ділі. На праці оминали його всі: боялись, що прийде час і Мельничук подасть справку, кому треба. Хіба можна знати, хто він і який? Оце раз коротко перед розвалом трапилось таке: літаки були низько над Тельфсом і до бункеру прямував хтось чужий і незнайомий: сивовусий, кремезний дід та молодий, гнучкий хлопець. Обидва у власівській формі. Йшли поволі, не поспішаючи. Говорили по-російськи. Уже в бункері розглянув їх старший Мельничук і сказав:
— Ви були у Петлюри в такому-то й такому полку?
— Був, — відказує поволі дідуган.
— Ви стояли в балці над Богом, як на нас напали большевицькі кінні?
— Да, стояв.
— І я там був з вами, і ми разом сікли червоних!
Старий розглянув пильно розмовця — в бункері півсутінок — і, пізнаючи товариша з минулої події, впав йому в обійми.
Про себе розказував йому далі Мельничук, що він потрапив у полон, потім утік. Далі був у рідному селі, і там його арештували й заслали на Сибір. Відсидів три роки й знову був дома. Селян вивозять, розкуркулюють, арештовують — він живий. Далі його історія була невиразна і недоговорена. Його брат сидів на мішку, курив та пошепки до сусіда:
— Не вірте, бреше він. Сволоч він, от що!
Усі знали, що наче б мав він німку десь в Штубайталю, до якої завжди їздив. І знали, що десь була якась централя, до якої возив матеріяли…
Як мав настати розвал, взяв відпустку і своєчасно зник. Зникли обидва брати і не відомо чи обидва були сволочі, чи тільки один.
Пустошів Тельфс і його околиця. Виїхали бельгійці й італійці й французи. Виїхали «порядні» люди. Залишились самі «підозрілі» може з триста осіб, найбільше українців, трохи поляків, румунів, мадярів, балтійців, югославів. Ці останні, поділені на королівських і тітовських, могли вертатись або ні. Мали великий табір під Іннсбруком. Туди стягались, хто хотів їхати. Інші розсіяні жили й працювали в Тельфсі. Швидко повернувся примус праці, й німці його дуже поквапно застосовували до чужинців. Тож притулювались на працю, де могли й знову були паріями і пролетарами на чужому грунті. До того ж гнаними й застрашуваними…