До Коралишина зразу ринув увесь народ та став липнути, як мухи до меду. Була то велика користь для нас, що він там був і що був все ж українець. У багатьох справах ми мали в нього підтримку, коли не дійсну то моральну. В ті часи повного занепаду й прострації та хаосу це був сталий пункт, на який можна було орієнтуватись.
Коралишин приходив до Комітету, оглядав все, але своєї думки не висловлював. Зате висловив її дуже виразно большевицький майор Кардашев, що появився одного дня в комітеті, розглянувся і, скликавши людей, сказав їм агітаційну промову за повернення на родіну. 3. Пеленський, один з основників Комітету, що одинокий знав англійську мову, взяв його в гостроязикий вогонь дискусії, запитуючи, чи йому як журналістові і демократові можна їхати. На диво гість сказав, що не радив би, «бо не знайде там для себе духової пищі». Інші чіпали його, чому не приходять до українців українці? Кардашов був кавказцем. Коротко, він вирішив, що в тій компанії йому не виграти, й відійшов обіцяючи прийти другим разом. Чули, як виходячи з Комітету муркотів:
— Вот сволочі, контреволюція, что оні здесь понапісивалі!
Більше не прийшов, але… комендант закликав Пеленського і заявив йому, що політичної діяльности Комітетові не вільно вести, та повідомив, що Комітет не може далі існувати. Те саме зрештою сталось і з іншими Комітетами підсовєтських народів, отже і з білоруським. Тільки польський діяв на Маріятерезієн під великим білим орлом.
В той час в Тельфсі, окрім згаданої події: арешту вже наших, ми писали меморіял, перероблювали, переписували, і то тривало довго. Потім комендант, капітан, не хотів прийняти нашої делегації продовж цілого тижня. Секретаркою капітана була тельфська панночка, дочка пішлівського інженера партійного Цеч. Ця чорнява жінка зразу ж стала на службу проти чужинців. У неї треба було зголошуватись до коменданта. Вона теж старалась, щоб комендант не прийняв нашої делегації. Щойно, коли вийшла справа з арештуванням, яка коштувала трохи страху німецькій поліції, бо їх він казав зате арештувати, він прийняв делегацію і здивувався, що не могли до нього дістатись та дав розпорядження, що ДП мають входити до нього безпосередньо, а не через німців. Це була для нас полегша й відпруга.
Коли Іннсбруцький Комітет зазнав перших потрясень, нашому жилось спокійніше. Був і в нас оцей майор. Приїхав з ним Коралишин. Здалеку вже вітав їх жовтоблакитний прапор. Вони проїхали повз, і майор звернув увагу Коралишина на прапор. Цей закликав наших людей і звелів їм негайно зняти прапор і тризуб. На тому покінчилося. Це був для нас дуже неприємний інцидент, але треба було погодитись — що демократія і свобода не для всіх…
Коралишина ми просили, щоб заступився за нас перед комендантом міста. Він пішов туди й дав йому вказівки, за якими ДП не підлягали німецькій владі, не мали бути примусово переселені до таборів, ані додому, ані виселювані з місць. Нам радив шукати працю. Та німці не хотіли приймати нікого, й тому ми просили його про втручення. Радив сидіти тихо, не політикувати. Про табори говорилось уже тоді, хто не їхав додому, той не повинен був іти до збірних таборів, що були цілком під кермою і владою большевиків. Зате американці обіцяли, що зорганізують для ДП табори, але вигідні й з повним конфортом. До тої пори вони мали жити на волі. Це все ми просили Коралишина сказати нашому командантові. Спонукував нас до цього такий стан:
Уже від'їхали усі ті, що мали їхати по своїй волі додому. Чи вони їхали дуже радо, чи менше — їхня справа. Бо мабуть їх і на батьківщині не пускали додому без перешкод. Знали ми, що французів тримають у таборі на кордоні й там їх якось перевіряють. Тримали й своїх большевики довший час, і говорилося, що бракує транспорту. Окрім оцих веселих забав, про які розказували агітатори і які були звичайними оргіями, був там політичний перевишкіл жінок чи чоловіків, нездатних до війська. Усіх інших чоловіків зараз же забирали до війська та піддавали військовому вишколові. Прийшов нарешті час, що їхали й «на родіну». Довжелезні потяги, складені з вантажних вагонів були прибрані зеленню, транспарентами і портретами. Велетенські й крикливі полотнища, так знайомі нам із дому, погрозливий величезний серп і молот, і публіка, що втративши європейський вигляд, поверталася до совєтського вигляду. Ще, правда, носили порядний одяг і «перманентки» але були розхрістані, рогнуздані й неохайні. Часом лунав спів, часом «гармошка», але взагалі їхали мовчки.