Та того не сталось…
Таку, наскрізь реальну працю розгорнуло Братство. Все ж стереглось воно політичної ділянки, не вважаючи її своєю компетенцією. Тимчасом змінився комендант у місті, трохи людей виїхало, і Пеленський знову почав дбати про відновлення Комітету. Вже тепер такого, як ми мали в Тельфсі — міжнароднього. Це йому не вдалось, бо національні групи були великі й одна не вміщувалась в одну. Але Комітет ожив і так півлегально почав діяти. І, як то у нас є звичаєм в історії: почав боротьбу з Братством. У Комітеті громадились бандерівці, чи теж обидва напрями, а в Братстві в першу чергу католики і люди з недавнього УЦК.
Боротьба почалася з питомим галицьким темпераментом і просвітянським смаком. Злобні язики казали, що боролись не за ідеологію, бо яка і справді вона могла бути в ті часи, а за мешкання в кам’яниці. Справді кам’яниця належала Комітетові, але коли до Братства перейшли люди з Комітету, то вони вважали, що з собою повинні взяти і кам’яницю. Натомість новий Комітет, син старого, вважав її успадкованою і о батькові. У зруйнованому Іннсбруку житло було неоціненим скарбом, тож не диво, що спір за приміщення давав привід до нетолеранції. На зборах, які відбулись у половині червня, вирішено поділитись так: Братство мало суспільно-харитативні ділянки, а Комітет політичну і репрезентацію. Та боротьба не ущухала. Так і залишили ми еліту іннсбруцької громади в бою-усобицях…
МИ
Було нас троє. Чоловік, жінка й син. Найнормальніше з нас жив Філько. Коли йому закінчилась мила посадка в Шнайдера, він «впав у політику», де з перервами сидів до кінця. Але Шнайдерівська кар’єра і потім довший час його ще не покидала. Була вона не менше опереткова, як і давніше. Оце зараз по приході американців, коли вони обидва з Плавцем взялись за організацію і були в найкращій стадії випрацьовування меморандуму та почали вистоювати під дверима коменданта з метою дістатись до нього, німці вирішили позбутись їх з свого славного флєку. Певно думали, що без них українська громада не дасть собі ради. Їх покликав бургомістер і заявив, що фірма вже не потрібна, і що разом з робітниками вони мають виїхати до Іннсбруку. Таким способом вони хотіли позбутися Шнайдерівців, найактивніших і найрухливіших українців, і розрахуватись з Шнайдером. Треба знати, що все ж деяке майно в магазині було, Філько його беріг, а такий струмент, як теодоліт чи які там складові частини моторів все ж мали свою вартість. Інженер Цеч, що завжди ворогував з Шнайдером, став грати передову ролю у цьому історичному флєку (дірі) і міг тепер розрахуватись з своїм конкурентом. Тож заявили і нашим людям і комендантові, що Шнайдер був гештапівець, а вони його прислужники і комендант написав їм «путьовку» — в той час ще далі невільно було рухатись з місць, тільки за дозволом. Путьовка звучала: їдуть до Іннсбруку, але ззаду комендант написав олівцем дуже нечітко якусь нотатку по англійськи. З нею я ходила до німецького священика, що знав добре англійську мову, і ми старались розшифрувати та зрозуміти. Виходило: «там є група польських біженців» або «там є табір польських біженців». Їхати приходилось військовими автами, бо другої комунікації не було.
По нараді вирішили ми, що наші «батьки батьківщини», поїдуть, та не з родинами й майном, як цього від них домагались, а з наплечниками і то не всі, а вони обидва з Плавцем. За охотника причепився Мітельський. Мали по дорозі зорієнтуватись, куди їх везуть, якщо до Кематен, мали вискочити. Що оці два молодші вискочать, можна було надіятись, та тяжко мені було вірити, що Філько буде скакати з авта на бігу. Тож я турбувалась.
Виправа відбулась пополудні й скінчилась дуже швидко. Пішли наперед обидва молодші до штабу, відкіля їхали авта та зупинились перед вартовим і, як на русинів пристало, давай радитися. Вояк, що стояв на варті, втішився, що чує слов’янську мову підійшов до них і запитав, чи вони з Польщі. Втішився «родаками», як дідько цвяхами, але знову не подобалось йому, що родаки не носять білочервоного тільки якесь жовтоблакитне. Розговорився і сказав, що ті авта їдуть до Кематену і відтіля, очевидно, повезуть людей додому. Та запрошував їхати. Щиро подякували вони й пішли до хати, по дорозі зустріли Філька й жартували собі з доброї «путьовки».