В інших місцевостях було знову ще краще, наприклад в Ріеці, де загалом ніяких облав не було. Усе залежало від місцевих людей. В Тельфсі були при владі і за німців і за американських часів погані люди, і ми про це добре знали. Пішль і Гофман були рідними синами свого гнізда.
Коли в Тельфсі було проголошено, що перепустки можуть дістати священики, лікарі й акушерки, наш Роман став налягати на мене, чому не йду за перепусткою, мовляв, лікар у Ріецу має і перепустку й дозвіл від американців ординувати. Він так довго мене «демпінґував», аж доки я не пішла до милої панни Цеч в справі дозволу на приватну практику. Ця неоцінена дочка партійного, а тепер велика тірольська патріотка, вважала, що є ще одна особа, яку можна з’їсти. Тож зажадала від мене фахових документів. Серед них був і папір німецького міністерства внутрішніх справ, який потверджував право лікаря користуватись з свого звання. Його мусіли мати всі лікарі.
Цей документ видався їй відповідний, і побігла вона з ним до коменданта (якраз сидів там о. Квітун), кажучи, що є тут одна особа, яка має підозрілі документи, що треба її відправити до СІС. Про це я довідалась потім від о. Квітуна. Мені тільки дали карточку з адресою іншого бюра…
Якраз наступного дня я пішла до жінки Віча по бузок. Нічого не підозріваючи, з китицею бузка, ясно одягнена, я пішла до відповідного бюра. Був це покій в готелі «Гогемунде».
Коли я чекала на офіцера, що якраз переслухував — як показалось, німку — зі мною стала говорити дівчина-галичанка, що працювала в тому готелі. Стала радитись, що робити, чи їхати додому, чи ні, а при тому поінформувала, що це бюро, де перевіряють німців-наці. Я здивувалась, чому мене сюди послали. Та було пізно, бо мене закликав молодий гарний старшина. Говорив по-німецьки і поставив справу з місця так — як довго ви є в партії? Яку роботу ви робили? Яку ділянку пропаганди вели, тощо? Я хвилювалась і злостилась, заявила що я чужинка і взагалі ніякої партії і на очі не бачила, що ціле життя займаюсь лікарською працею. Після дискусії, менше або більше неприємної, мені видали папір, з якого виходило, що я була переслухана СІС. Нічого більше. Що воно означало не знаю, але перепустки мені не дали і дозволу на практику теж ні. Орднунг мус зайн! (Порядок мусить бути).
З Ромком і Фільком я потім сварилась, чого мене наганяли за чорт зна чим. Нічого мені в Тельфсі залишатись, не хочу тут жити! Оце тепер пакують мені на сумління якусь ідіотську партію, шкода що не вважають мене за якусь визначну рибу.
Незалежно від того, коли в Іннсбруку почав урядувати при Братстві лікар Василів, мені дали звідти посвідку, що я маю право ординувати для членів Братства в Тельфській околиці. Від американського шефа уряду здоров’я дістав Василів для нас усіх дозвіл на практику за фахом. Був це поступ у відношенні до німецьких часів, коли ми не мали права вільно працювати за фахом. Все ж думка про сподівану амбуляторію світила мені за увесь час перебування в Тельфсі.
З першого дня я мріяла про переселення до Іннсбруку-Хоч і мале, хоч втиснене в гори, але ж місто, і фах, і люди, і якесь життя. Про ці можливості говорили ми багато і довго з колегою Лазорком, що під кінець війни приїхав до Іннсбруку, був у мене в Тельфсі, і ми зробили кілька проходів та приглядались до альпійської рослинности. Хоч він і лікар, та з замилування ентомолог, зацікавлений комашнею. Проте розумівся на рослинах, і ми їх розглядали, навіть мучились над означенням сольданеллі та її клясифікацією. Бракувало нам підручників. Ходили ми потім в Іннсбруку до бібліотеки вже з д-ром Фединським, щоб позичити якусь книжку, та нам не вдалось. Щойно в Мюнхені Філько дістав премилий альбомик альпійських квітів на англійській мові, і з нього я пізнала мої милі альпійські квіточки.
Єдине, що нагадувало колишню лікарку, було трохи приватної практики. Такої нецікавої, мішаної, малої. Когось ревматизм крутив, когось шлунок болів, хтось в’янув з туги по батьківщині, там знову дитина дістала пронос чи глисти. Але траплялося, що приїздили й з дальших околиць, з долішнього Інну, ті що почули про мене та добули мою адресу, давні або й нові пацієнтки. Їхня поява роз’яснювала день і нагадувала давню ординацію у Львові. Інколи зворушували мене їхні оповідання про те, як, маючи до вибору, запакувати під час утечі частину одягу чи харчів, вони рішились всетаки на «Гігієну Жінки». Так багато людей і потім держало і держить цю книжку вдома на почесному місці і не один чоловік говорить про неї з почуванням гордощів і зрозумінням справи, і не одна жінка з вогким зворушенням в очах…