Між тим були вже такі, що мали перепустки, поїхали до кордону й вернулись ні з чим, мовляв всі перепустки недійсні. Тож і ми вислали Романа на розвідку. До кордону було від нас яких тридцять кілометрів. Дорогу зробив він за один день і прослідив обидві можливості. Від вояків на кордоні довідався, що перепустка добра й запрошували його завтра приїхати, обіцяли, що пустять. Але в СІС, куди його спровадили поговорити, сказали, що ні…
І хоча громадяни, що до мене заходили, впевняли мене, що імпреза не вдасться, ми все ж готовились поспішно в дорогу.
Я пішла до містечка шукати можливости перевезти пакунки військовим автом. Але всі військові авта їхали швидко, не затримуючись, були то вже з останніх. Ніде вже їх не лишилось. Ще мене послали до Пішлевого палацу, де стояла санітарна частина. Перший раз я була в розкішному городі й розкішній віллі Пішля. За високим муром над потоком лежав цей райський куток, повний дерев і кущів, з теннісовим кортом, плавальнею, різними квітяними луками і клюмбами. Вартовий пустив мене на подвір’я, гукаючи здалеку: «Кептен Стоун! Кептен Стоун!» По кількох марморових сходах я ввійшла до розкішної залі з бронзовими статуями, килимами й квітами. На хвилину подумала про Пішля — і як то він себе почуває десь на праці в таборі. Капітан Стоун, молодий білотілий і пухкий жидок з міною Аполлона винурився якраз з купелі й вийшов назустріч мені, покритий крапельками води, одягнений в купелеві штанці. Зворушлива нев’язаність. Я розказала йому моєю мученою англійською мовою, що я хочу, але він сказав, що їдуть до Зальцбурга і пакунків не можуть взяти. Так скінчились мої відвідини в віллі Пішля.
Супроти того Філько замовив Віча, обіцяв йому подвійну ціну, як звичайно за таку туру, і ми готовились на неділю 6 липня в дорогу. Усе це діялось дуже швидко: продовж тижня — зміна займанщин, роздобуття документів, спаковування й від’їзд. Пакували ми майже цілу ніч і були дуже змучені, перехвильовані, перенапружені. Все ж, щоб не було, я не хотіла так нічого в житті, як покинути Тельфс, я не могла дати себе вбити гнобі його беззмістовних буднів і сіряві його безнадійних днів. Я не могла дати себе привалити цим горам, що з цілою вагою давили мої нерви. Ні, ні! Я не могла! В мені жив постійно бунт і стихійна, спадкова, тяга вдаль. До міст многолюдних, до плідних піль, до простору, до життя!
Так колись будилась туга у кочових народів. Брали тварин, своїх жінок і йшли походом у невідоме. В погоні за сонцем, що западало в океан.
Але в мене була ще одна, куди важніша, істотна причина: коли Філько опускав Відень шпиталь написав мені про його стан, який окреслив як безнадійний і закінчив — «той чоловік є втрачений і його смерть це питання дуже короткого часу». Я бачила, як він марнів і нидів, як одяг з нього повисав, і знала, що терпів від сильних болів голови. Кожен день ніс його назустріч смерті. Від років так було й, ця загроза висіла наді мною, як меч. Я мусіла тепер найти місце, де він міг спокійно померти, знаючи, що я маю працю, яка забезпечує мене й дає мені змогу опікуватись сином: допомагати йому покінчити студії. Що могла я зробити тут у малій гірській оселі, де не було й мови про працю? Неспокій гнав мене, гнав до міст, до людей, там де могла я найти для нас обоїх з Романом можливість прожитку, а для мого найдорожчого приятеля, найліпшого подруга — спокійну смерть.
Тож я наглила на виїзд, не дивлячись на всі небезпеки, труднощі й можливу невдачу.
ШЛЯХОМ РИМСЬКИХ ЛЕГІОНІВ
Була неділя. Ми обоє товклись, як навіжені, в’язали коші, забивали скриньки, син пішов у село, прощатись із знайомими. На те ми не могли собі позволити. Та й нашим звичаєм не жили ми близько ні з ким, тож ні за ким було й жалувати.
Біля 11 години заїхало авто й тоді на очах публіки, що виходила з церкви (якраз українська Богослужба закінчилася), ми вантажили свої речі. Ніхто не сказав нам доброго слова на дорогу, ба навіть не вийшли до нас. Усі, зрештою, вважали, що й так не вдасться ця поїздка і що ми вернемось.
Старі прощались з нами ввічливо й запрошували приїхати до них під осінь, як мої помідори будуть зріти. Ми сказали, що вернемося, щоб кімнати не віддавали — так на всякий випадок. Примістились на пакунках і швидко виїхали на закрут, куди я так часто ходила, шукаючи втечі з тісноти, в якій доводилось жити чотири місяці. З полегшою я дивилась, як зникали вежі костела, що щодня дзвонив тричі, доми, в яких не було прихильности, й люди, з якими мене ніщо не в’язало. Коли я глянула на комини фабрики, щось здавило мене біля серця. Це зривалась остання нитка, що в’язала мене з тим місцем праці, де я була так коротко, але залишила там добрий кусок серця.