Потім авто стало спинатись знайомими нам серпентинами вгору. Виїхавши наверх, ми не взяли ліворуч, як на Гогемунду, а праворуч, як до села Мезерн, що лежало на грані пасма (1.100 метрів височини). Це тут де напровесні цвіли крокуси. Цілий час ліворуч ми мали Гогемунду, гора стриміла своїм тяжким масивом і ще тепер погрожувала не випустити нас. Куди авто не їхало, вона була завжди близько — чи то ліворуч, чи за спиною. Об’їхати її було тяжко, й минути не легко. Була як призначення, як фатум.
Оце ми в селі з великим гарним готелем, з верандами. Сюди приїздило завжди багато туристів і людей, що потребували відпочинку й здоров’я. Перед лицем двох велетнів-гір вони грілись і віддавались лінощам. Тепер було там, як і всюди, повно біженців з різних сторін, очевидно німців. У долині глибоченна жолобина, це долина Інну і ще раз Тельфс з його коминами і вежицею. Але вже останній раз. Проїхавши через Мезерн, ми опинились на узгір’ї, що становило новий світ. Той світ лежав на 600 метрів вище від того, де ми досі жили. Просторі полонини, на яких розкинулись села й містечка, як от Зефельд. Був липень, але сад ледве відцвів, а на луках цвіли квітки, які вже давно в Тельфсі відцвіли. На городцях ледве вилазила городина, а салата, яку ми вже в Тельфсі їли два-три тижні тому, мала тут по два листочки.
На авто сіли по дорозі ще якісь прохожі. Один з них віденець розказував з гумором, що він втратив під час війни. Коли запитав мене, що ми втратили, я відказала: у нас украли батьківщину. Де їдемо? — кудись до міста. Насправді ми мали перепустку до Мюнхену. Та знали, що місто під час війни дуже пошкоджене і ледве чи вдасться там приміститися.
Було дивно, як мало слідів залишила в цьому гірському світі війна. Все ж були це околиці дуже сильно бомбардовані в останній час, і нам здавалось, що там немає ні хати, ні людини. Між тим усе стояло собі мирно і гарно і Зефельд — містечко клінік і шпиталів — дрімав собі на своїй полонині дрімотою закиненого в гори містечка. На стінах домів помальовані стояли святі з Євангеліями і сивими бородами, Матір Божа з Дитятком на руках і з усміхом на обличчі. Улюблений образ Христофора: міцної людини, що несе через ріку Дитя, що держить земну кулю в руках, такий знайомий з стіни готелю Цур Гогемунде в Тельфсі, зустрічався і тут так часто. Тірольці радо живуть в домах, яких стіни прибрані образами, переважно святими. І треба сказати, що де-не-де були дуже добрі і по-мистецькому виконані картини. Завжди германські типи: біляві міцні люди, повні жінки, старий німецький одяг і тірольські кольори: червоне, синє й біле, — рододендрон-альпенрозе, ґенціяна і едельвайс. Бували й історичні картини, на касаркях головне, баталістичні, приїзди якихось королів чи вождів, святкові, національної події. Великі, червоні хрести значили ще нині дахи лікарень, розкішні вілли цього туристичного колись містечка, повні хворих, інвалідів. Довкруги містечка вершки гір, які тут так змаліли. Навіть Гогемунда видавалась на половину нижча, а її вершки з цього східньо-північного боку зовсім інакші.
З Зефельду бігла дорога серед полонин, покритих буйними травами та вела до села Шарніц. Що ближче до села, то зникало почування полегші, його місце займала журба й тривога. Близько кордон, з ним невідоме.
Шарніц мабуть ще вище лежав, як Зефельд. Тут уже на горах мало було сосон і зараз же — жереб та каміння. Село над річкою Ізар. Вже ми були над новою річкою. Вона не була велика, але котила швидко свої синьо-молочні хвилі до Дунаю. Вилась тіснинами попід гори, випливши десь під пасмом Гогемунди. І знову церковця з гострими вежицями і знову ратуша, розмальована гербами, як і в Тельфсі, і помальовані, огрядні доми. І кордон. Здалеку видно рампу й напис: Стоп!
Так ми й зробили. Молоді вояки пізнали Романа й радо з ним вітались. Перепустка й ми були «о кей», але в справі речей звеліли нам піти до СІС. Молодий, стрункий старшина поставився до нас неввічливо. Заявив, що перепустка недійсна і пустити нас не може, що ми як чужинці повинні їхати до Іннсбруку до табору, відкіля нас відправлять, куди треба. Зокрема не подобалась я…
Не помогло переконування, що перепустка видана за всіми вимогами влади і стверджена іннсбруцьким СІС. Зокрема авто не мало права переїзду через границю, це правда.
Ми вернулись до границі й стали радитись. Оці вояки порадили нам, щоб пакунки скинути перед границею, авто відпустити і якось собі потім порадити. Заявляли — для нас перепустка добра, для СІС ні. Що було робити? Вони погодились пустити Романа на другий бік. Там Роман мав знайти фіру, що забрала б речі. Лежав там Міттенвальд, містечко, де жив мій колега д-р Домбчевський, який мав свої коні. Це Роман ствердив під час поїздки велосипедом і договорився з лікарем, що допоможе нам в разі потреби. Тож ми розраховували на цю допомогу, ще розважаючи в Тельфсі про труднощі й вимоги дороги.