З мандрівного народу прилучилась до мене одна родина, що мала більше речей, вона чекала нашої фіри. Коли вже фіра везла клунки, я була вільна і бігала та скакала по збочах за квітами. Фльора північних схилів Альп була мені незнайома, і я тішилась фіолетовими великими квітами орхідеї цефалянтера рубра, так як моєю улюбленою ванілевою орхідеєю, що наче на прощання вибігла масово на берег лісу. Як і перед тим не раз і тепер я обіцяла собі, що ще вернусь в ті околиці.
При виїзді з лісу ми зіткнулись з невеличкою пригодою, яка повчила нас, що все ж ночівля в лісі не була така безпечна. З-поза закруту вискочило двоє жидів-кацетників та старалось нахабно нас затримати погрозами і застрашуванням. Необхідно їм було знати, хто ми — на скриньках було написано моє прізвище, й вони почувались в праві «репатріювати нас», чи теж наше майно…
У Міттенвальді в колеги в якомусь бараку чи на горищі відпала ціла напруга останніх часів. Ми вже за кордоном.
Містечко повне гамору й руху. Маса американських авт і вояків, маса різних чужинців. Не бракує теж і кацетників, що ставились до людей з нахабством.
Наступного дня при від’їзді така розхрістана брудна Соня Моисеевна напала на нас на станції, стараючись знову спинити наш від’їзд. Але ми все таки навантажили все: треба було самому вантажити.
У Міттенвальді вже пополудні погода змінилася: захмарилось і став іти дощ. Гострі шпилі гір надівали поволі шапки з хмар і ховались в кожухах мряк. Я дивилась їм назустріч і прощалась з ними. Я завжди мріяла про Альпи. Їхній образ я зберегла в пам’яті й уяві ще з дитячих літ, з тих мандрівок з батьками по Австрії. Ці квіточки рододендронів чи вовчого лика, які батько купив мені на одній з альпійських станцій, я возила з собою продовж усієї поїздки. Потім довгі роки я тужила за тими квітами. Вже змалку в мене прокинулась величезна любов до природи, просто захоплення рослинами, квітами і велика ніжність до них. Малою дівчиною я любила гори й не бажала собі нічого так, як жити серед них. Мрія про Альпи йшла зі мною роками. Оце рік життя в них вилікував мене з цієї мрії. Тож дивуючись їхній височині й стрімкості, я дивилась на них ще в Міттенвальді й останній раз наступного дня в Ґарміші. Але я покидала їх без жалю й з почуванням полегші.
Вогкі холодні хмари закрили гори в Ґарміші. Було, як глибокої осени. Враження збільшував вид снігу на вершках. Цугшпіце, який я так хотіла бачити тонув у хмарах і дощах, і я могла бачити тільки його темнолісі боки. Місце світових олімпіяд, живе від руху американських возів і безлічі різнорідних людей, дрімало в слоті з своїми гарними віллами, огрядними домами, пишними готелями. Це було туристичне місце першої кляси, і все там ще мало сліди цієї ознаки міста — ратуша, розмальована і в дзеркалах, склепи з гарними виставами, обслуга чемна й елегантна, звикла до чужих гостей. Були то справді ще все жінки, чоловіки ще не вспіли вернутись і зайняти свої чи не свої місця. Але жінки були гарно одягнені, елегантно зачесані в біжутерії і з увічливим усміхом на обличчі.
У Ґарміші я відвідала двох українців, відомих громадян зі Львова, щоб довідатись від них щонебудь про життя українців у Німеччині. Річ в тому, що ми їхали зовсім у невідоме, і по дорозі старались зорієнтуватись, куди нам їхати. У Міттенвальді у колеги радили нам різно, але здебільша говорили про Авґсбург. де мали бути невидані розкоші. Чому тих розкошів не мало бути в Мюнхені, не відомо. Розказували, що для українців виселили аліянти цілу дільницю, що там живуть у віллах і т. д.
Згадані громадяни жили в залізничних бараках, як недавні «ости», сховані в куточку і далеко від світу. Не знали ці панове, де існує комітет, не говорячи вже про адреси, яких мені треба було. Я дивувалась, що живучи так близько більшого міста, живуть вони справді, якби за горами. Правда, не було тоді пошти, залізницею тяжко було їхати, бо переважно їздили тільки товарові потяги, тобто, ще точніше, транспортові ешелони з поворотцями. Коли були повні, не було мови про подорож. Коли ж вертались назад, то були порожні й безконечно довгі. Треба було мати дозвіл на їзду, все ж люди їхали, як кому випало. Нас самих ніхто не питав ні про які дозволи. Був то час безпосередньо по війні і було розпруження оцієї твердої німецької дисципліни, якій зрештою треба дивуватись усюди. У нас по розвалі й такій програній був би хаос, анархія, злочинність, грабежі й голод, хвороби, хто його зна що. Але в Німеччині життя точилось далі майже нормальними шляхами.