З Міттенвальду до Ґармішу було пів години їхати. Зате в Ґарміші треба було чекати аж до вечора, отже цілий день. Найгірше було цілий час з переладовуванням пакунків: наші тяжкі багажі мусіли ми безліч разів перевантажувати самі. Щоб доїхати до Авґсбургу не цілих 200 км., ми мусіли пересідати три рази. Їхали у вагоні на своїх речах, ніяких білетів і оплат не треба було, кожен чи кілька людей разом займав собі вагон, як випало, і їхав.
На станціях я ходила просити різних людей, щоб нам допомогли, найчастіше таких, що говорили по-слов’янськи. Найбільше їхало поляків, і їх доводилось просити. Грошей ніхто не хотів брати, але й на цигарки не були ласі. Де-не-де грабили магазини й мали всього доволі.
Між тим увесь час ішов дощ і таке перевантажування відбувалося дуже прикро: пакунки скидалось з потягу в болото, бо потяг зараз же кудись забирали, їх мочив дощ інколи кілька годин. Треба було доглядати добре, бо різнородний народ старався щось потягнути, головне чужинці, а з них різні кацетники. Так і сталось у Мюнхен-Ляйм. Приїхали ми туди вночі, ще не вирішивши, що зробити. Але якраз ніч вирішила за нас. Стали десь за станцією, вийшли з потягу і зараз же побачили безліч торів, здебільша поруйнованих бомбами. Десь далеко в темряві якийсь пощерблений кістяк будинку. Що ж зробити? Ніхто не потрапив сказати, куди і як, які умови в Мюнхені, як далеко від оцього Ляйму. Усюди страшні сліди війни, вирви з бомб і руїни. Тут були постійні й страшні повітряні налети, це ж Мюнхен. Залізничного персоналу мало, і як усюди дуже неввічливий, головне до чужинців, яким американська влада обіцяла всякі блага за кошт німців. Тож вогнем дишуть на нас.
Але ми вирішили, що нічого робити вночі в оцім Ляймі, відкіля хто його зна як далеко до Мюнхену і ще не знати, чи в такому розбитому місті можна приміститись. Тож переладувалися до авгсбурзького потягу при чому користаючи з ночі якийсь слов’янський помічник вкрав нам валізку, де були наші подорожні харчові припаси. Це принесло нам великі прикрощі, бо кілька днів будучи в дорозі, ми мало що їли а тепер ще й рештку у нас забрали. Там і був кусок оцієї тірольської солонини. Тож доводилось голодувати до наступного дня. Дрімали ми десь на пакунках, чи то сидячи, чи прилягти на кошах. Найбільше дбав про себе Роман: він розкладав, стелив і підкладав собі що м’якше. Найбільше поневірався Філько, що дуже нервувався і виглядав так, ніби жив останками сил: зчорнілий і змарнілий. Носили речі ми всі разом, і я не повірила б ніколи, що маю стільки фізичної сили.
БЛАГОСЛОВЕННИЙ АВГСБУРГ
Сонце сходило, коли прибули до Авґсбурґу. Речі викинули на тори і чекали, щоб настав ранок, щоб люди розрухались. Філько мав піти вишукати якийсь склад і транспорт, щоб до нього відвезти речі. Це перше, а потім вже могли ми подумати про себе.
Рейки і рейки, безліч їх. Над ними семафори, позаду відносно добре збережена станція, не зважаючи на численні бомбардування. Що правда, це тільки вижолоблена шкаралуща, все ж стояла й деякі частини її були здатні до вжитку.
Випогодилось. В калюжах купалось весняне сонце, це ж було на північ від Тіролю і не було тут такого гарячого літа, як там. Та здається і рік випав якийсь холоднуватий, не такий гарячий, як минулий. Що деякий час заїздили на станцію довжелезні ешелони чи то порожні, чи з поворотцями, найчастіше італійцями. На пероні ходили американські вояки і увесь час проганяли нас. Авґсбурґ не був призначений для особового руху й сідати й висідати тут не вільно було. Алеж наші речі лежали на торах і ніхто нічого не міг порадити. Я старалась вияснити воякам, що чекаємо на транспорт. Все ж добре, що це не були німці, бо ті виконали б наказ, хочби самі мали скинути клунки до якогонебудь потягу. Але американці обмежувались до «квіклі, квіклі» або копання ногою чи зусиль заглянути, що є в тих валізах. О сьомій годині відкрила бюро якась транспортова фірма біля двірця. Був це колись великий транспортовий дім Клюнк і Гербер з власною кам’яницею і магазинами. Нині все розбите бомбами, бюро в якійсь комірці в подвір’ї, що ще збереглась. Зберігся теж один магазин у подвір’ї. Транспорт — ручна плятформа, якою треба було їхати двічі. Раз вранці від’їхав, а приїхав вдруге аж по полудні. Увесь час сиділи ми, зосібна я, на клунках, непорушно, наражена на прикрощі, і голодна до безтями.
Вкінці і це переминуло — була приблизно друга година, і я з почуванням полегші покинула двірець. На щастя Філько договорився з одним з робітників, що прийме нас на ніч і дозволить відпочити, поки влаштуємось. Це був великий здобуток у той час, коли ми не знали нічого про табір і де його шукати, коли ми опинились самі на вулицях чужого міста. Ми мали дах над головою!