Амбуляторія гарно обладнана і чисто прибрана. В широкі ясні вікна вривається синява осіннього дня і впадає гул авт, що божевільним темпом гонять кудись біля касарень в поле чи до залізниці. Хто зна, чи завтра вони з таким же божевільним, але байдужим поспіхом не приїдуть брати оцих тут «на родіну», на безпощадну загибіль. Але нині народ уже трохи привик до них і не лякається так, як колись в цегельнях. А може почування своєї числової сили робить його відважнішим?
Центральне місце на майдані займає кухня. Жовтявий будинок, на якому табуном скачуть розмальовані гніді коні. Очолений вежичкою з годинником. Довга черга вполудень і ввечорі. З мисками, коробками, бляшанками. Домашніми, військовими, купленими, привезеними, знайденими. Щодня в них дістають той самий «суп»: мішанину з картоплі, м’яса, крупів і зеленини. Часом авта завозять яблука, і тоді на картці червоними буквами виписано, скільки яблук на голову і коли можна дістати.
Футбольні змагання в неділю хвилюють увесь таборовий і позатаборовий світ. Це українці змагаються з поляками. Але після братолюбної промови і трьох одержаних голів поляки зривають дальші змагання, мовляв, «з такою голотою вони ще ніколи не грали». Не до смаку їм українські голі.
Роблять клюмби, садять квіти, прибирають площу. Але серце стискається тривогою: дещо вгору від табору при головній вулиці звисає з вікна кривавий прапор з серпом і молотом. Мовчазний це будинок, але прапор говорить-кричить здалеку. Так, як радіо з Люксембургу, яким заповіли, що 250 тисяч недобитків мусітимуть вернутися на батьківщину і «взяти участь в мирному радянському будівництві», а їм за це буде забезпечена свобода слова і віри. Справді: «ідіженість білізні». А вони причаїлись в своїх казармах і ждуть помилування від західньої демократії — або смерти від насильства. Живцем не дадуть себе взяти.
Вагітні тривогою, безнадійні дні в таборах усіх трьох займанщин. Не під прапором, не під охороною. Інші народи, як тільки заїдуть в яке пристановище, вивішують прапори. Але наш суворо заборонений. Він є знаком бунту, а для союзників ще й знаком недотриманих договорів. Він означає, що є ще хтось, хто не кориться страшній перемозі, якій кориться цілий світ. Хтось зовсім божевільний. Алеж наше божевілля випливає з певности, що «там» жде нас неминуча загибіль.
Оце готуються прийняти високого гостя-переможця Німеччини. Вранці залітає така панічна вістка до табору. І тоді починається біганина, прибирання, миття, чищення. Бюра всі в напрузі і тривозі: хто буде? що скаже? чи не дасть наказу всім виїздити відкіля прийшли? Те саме думають громадяни. Проте, розбіглись посли: один за круглим білим хлібом з німецької землі і з американського борошна, яким мають вітати гостя; другий — за квітами.
Площа як мальована: чистісінька, визамітана (свавільний вітер кидає все нові каштани!). Шкільні діти уставились парами, вчителі і священик бігають, хвилюються. Уже в дівчинки в руці китиця яскравих далій. Хор стоїть напоготові і поліція на «позір». Цікаві — збоку, інші в вікнах. Щохвилі: «їде, їде!» Ворожать, що це добрий знак, що «він» хоче познайомитись з нами. Чекають годину, дві п’ять… Не приїздить. Може завтра? А може…
… У Мангаймі прийшли вояки забирати півтори тисячі людей. Люди взялись за руки і не давались. Один повісився, два збожеволіли. Вояки відступили, заявивши, що з безборонними воювати не будуть. За тиждень мають їм сказати, що з ними буде.
У Фульді (є таке близько совєтської границі) УНРРА закликала всіх українців, щоб добровільно зійшлися на большевицьке збірне місце. Втекли до Авґсбургу. Литовці, латиші, естонці, поляки порадили їм утікати.
У Штутґарті забрали силою 40 людей з табору і вивезли «на той бік».
У Мюнхені: руїни, руїни. Серед них божевільний гуркіт незрозумілого життя. Здається, що не бомби, а страшний, невгомонний рух потряс землею і повалив місто. Мусіло бути гарне. Ще рештки клясичних будинків свідчать про його красу. Пропілеї, Королівська Площа, обеліск. З грецьких святинь — тільки фантоми, всередині вижолоблені, там капітель, тут портик. І блискуча простора площа, вимощена гладкими плитами. І безконечний рух і божевільний ритм. Просто незрозуміло, чого це і куди женуть люди, коли їхнє місто лягло в руїни.