… Скільки ж то, скільки, мільйонів кістками своїми побудували канал Москва — Волга, Ферганський і ще інші, що наводнюють степи й пустині Азії? Скільки тих каторжників з таборів заслання, з далеких таборів праці понад сили, о голоді й у обличі смерти?
За що в’язнено їх, суджено без суду й засилано? Що любили свій нарід і край, чи воювали колись за нього? Що «троцкісти» й різні там інші, що не йшли під хомут, що його накладала диктатура. Що куркулі, чи кулаки, що буржуазного походження, що з інтеліґенських родин, що контрреволюція, що шпіони. Що шкідники радянського господарства і різних ділянок життя. Що були проти українізації й потім, що були за неї. Вкінці всіх тих, що осмілювались говорити рідною мовою. І ще, й ще, й ще. Безконечна черга причин і мільйони жертв. Десять мільйонів жертв за двадцять років.
Добрий помічник знайшовся на цій кривавій дорозі страху й винищування. Це — голод. Декількома поворотами. Раз тому, що не хотіли колективізації, то ж щоб їх примусити до неї. Далі тому, що вже була вона, але не хотіли працювати. І ще чомусь, і ще чомусь. Хліб український від’їхав на північ годувати москвичів — Україна мерла з голоду.
Село в село, область в область, та хата в хату. Ні стеблини, ні зернятка. Лежать покотом попухлі, посинілі. Умирають.
Отже все є вже в порядку. Вигинули непокірні й зникнули з рідного краю. Залишилося нецілих дві третини буйного колись, веселого, ввічливого народу, що їв смачно, співав гарно й боровся хоробро. Залишились кістяками обдертими, як череда залякана й зацькована. Це щасливе радянське життя.
Марія Сірко теж в колгоспі. Пасе худобу. З досвіту до темної ночі по росах, мочарах і балках. Убігана, чорна. Поночі вертається в колгосп, бо своїх хат уже не має народ. І тоді щойно ложку страви дітям варить, а вони голодні, обдерті. Дві курочки має. Що ж коли від них треба давати здачу яєць. Ще одної не здали, а там — друга. Потім позика й ще там якась друга здача. Ні за що купити нічим прогодуватись. Хочеш в місто їхати — пропуск мусиш від старости колгоспу мати. У будень не пустить, а в неділю нічого не купить. А хоч і пустить, та трудоднів у книжку не запише. Хоч і проробиш кілько тих трудоднів, проте зимою голод.
Не тільки вона, не тільки тисячі й мільйони Марій. Усі. Цілий нарід на панщину щоранку йде. Оце подивіться, яке щасливе життя в колгоспах. Є такі показові колгоспи, куди навіть возять чужинців, щоб оглядали. Там і нагодовані й одягнені та й мешкають непогано. Ще й ікони в кімнатах — це для старих, бо молоді тільки портрет вождя й політбюро можуть признавати. А там кіно чи клюб. Бісиклі. Словом рай. Є такі, справді є. Але є й другі й їх є більше.
Їдеш степом. Безкрай і безмір. Коли взялась пшениця, то як море — берегу її не видно. Тільки й хвилює, тільки й золотиться. Коли буряк, то тільки він. Милями. Восені купа за купою, як могили, як окопи. Плідний край, ситий чорнозем. Далеченько від колгоспу до другого. Оце виринає щось в роді села, якісь хати. Так і є, справді. Та що це сталось зі селом? Хати повалені, в землю западають. З тих, що залишились, виходять якісь здичавілі постаті, голі, позаростані. На кім лахміття, то дране таке, що тіло з усіх сторін просвічує. Чи земля в них поганіша, чи не злюбила собі оцього глибокого орання тракторами, досить, що не годує людей, хоч повинна. Тож вигибають. З 620 дворів, 100 тільки залишилось, решта опустіли та в землю западаються.
Скільки, скільки ж таких по всій Україні!
Галичани теж зазнали цього раю.
— Сто гектарів у мене, — розказує Заклинський. — Коло Калуша земля не погана. Так що ж? Війна війною. В минулій війні погоріли ми зовсім. За большевиків переслідування. Тягали по ночі, переслухували. Я відпекувався, мовляв, земля не моя, а братова. А брат був на другому боці, під німцями. Але не вірили. Свідки були, що я куркуль. З хати прогнали, я втік на другий бік. І добре я зробив, бо був би пропав, як інші.
Віз з господарським майном під будою. Жінка й заміжня дочка з чоловіком. От і все з челяді й майна, стогектарного господарства. І не жалує за ним, зовсім ні.
— Доки вони там будуть, нічого нам там шукати. Хай захлинуться моєю землею, хай їм прокльоном стане. Не хочу я її.
Що за режим, що вчить селянина ненавидіти свою землю, її, що за неї нещодавно життям жертвував і що нині віддав би його кожночасно, в потребі?!
Але він вірить, що мусить настати час порахунків між союзниками, що на свою землю він таки вернеться не рабом, господарем. Як ні — то в світ! Простим робітником, на найчорнішу роботу.