Тим часом Парчеллінг лежав тяжко хворий. Його лікували, робили уколи, переливали кров, та всі ці засоби не дуже допомагали. Тільки-но хворий приходив до пам’яті, як його охоплював панічний жах: Гуго наказував оглянути всі кутки палати і швиденько закутувався з головою в ковдру, щось бурмочучи про смертельну небезпеку.
Він страшенно схуд і скидався на скелета.
Його справи на фондовій біржі вів Джон Триллії йшли вони тепер зовсім не блискуче, акції безперерві падали. Та хіба можна винуватити в цьому Триллінга? У нього й своїх справ по зав’язку. Хіба простежиш які слід за справами свого друга? Крім того, акціонери відсахнулися від Гуго Парчеллінга, немов таємнича хмарина могла і їм у чомусь завадити…
— Лантар, замри!
Великий пес-вовкодав завмирав, стоячи на задніх лапах. Джон Триллінг з насолодою дивився на пса, нерухомого, мов статуя. Намилувавшись, командував:
— До мене!
І пес, радісно гавкаючи, кидався йому на груди, намагаючись лизнути в обличчя. Часто це йому вдавалося, і тоді Джон удавано гнівався, легенько ляскаючи пса. Було видно, що обидва добре розуміють один одного.
В цьому неповороткому товстуні в яскравому шовковому халаті важко було одразу впізнати грізного Джона Триллінга. Великий Хазяїн пустував і веселився, як хлопчик.
— До вас зірка, бос, — мовив, нечутно зайшовши, дворецький.
— Яка зірка? — не зрозумів Джон.
— Знаменита Мерілін Грінгі.
— О, Мерілін! Чого ж ти? Клич!
— А… може, подати вам перевдягтись?..
— Ет, церемонії! Ти ж знаєш, що ми з Мері давні друзі.
Залишившись сам, Триллінг сів за стіл, набрав серйозного вигляду. Двері відчинилися, і в кімнату швидко ввійшла Мерілін.
— Здрастуйте, Мері, — підвівся Джон. — Радий вас бачити.
Пес стримано загарчав, вищиривши ікла.
— Лантар, ти не впізнаєш мене? — здивувалася. Мерілін.
— Нічого дивного, міс, — посміхнувся Джон. — Ви так рідко до нас заходите, що пес встиг забути вас. А ваш покірний слуга скучив за вами.
— Я таки винна перед вами, Джоне.
— О, що ви! Звичайно, ми могли б бачитися з вами частіше. Сідайте, люба, сідайте! Краще сюди, в крісло.
Мерілін сіла, закинувши ногу на ногу, й запалила сигарету.
Лантар заспокоївся, підійшов до Мерілін і сторожко обнюхав її ноги.
— Так що ж привело вас до мене? — спитав Триллінг. — Певно ж не просто бажання побачитись, — з гіркотою додав він.
— Так, Джоне. Я прийшла до вас в одній справі, — неголосно мовила Мерілін. — Відносно Катіля Револьса.
— Ось воно що, — насторожився Триллінг.
— Ця людина не має ніякого відношення до тієї жахливої пригоди.
— Але ж він сам зізнався.
— Револьс психічно хворий, і це в нього манія.
— Навряд, — похитав головою Триллінг. — А чому, власне, доля Катіля Револьса хвилює чарівну Мерілін?
— Кращого Іоанна Хрестителя нам не знайти.
— Не турбуйтесь. Найкращі трагіки країни будуть до ваших послуг. Про це я сам подбаю.
— Револьс невинний, — палко мовила Мерілін.
— Правосуддя не помиляється.
— Джоне, я прошу вас, особисто вас: врятуйте йому життя!
— Ви звертаєтесь, не за адресою, — розвів руками Триллінг, — я стороння особа.
— Це ваше останнє слово?
— Щодо Револьса — так.
— Ну що ж… — Мерілін підвелась. — Я сподівалаї ся, що… Я була кращої думки про вас.
Коли Мерілін пішла, Триллінг кілька секунд сидів нерухомо, підперши долонями голову. Не останнє місце в його думках займав Катіль Револьс. Те, що Револьс непричетний до обох замахів на Парчеллінга, Триллінг знав краще, ніж будь-хто інший. Але в тій великій грі, яку затіяв Триллінг, інженер Револьс був пішаком, і цей пішак мав загинути. Такі невмолимі закони гри.
В очах громадськості країни злочинець — Револьс. Якщо хто і сумнівається в цьому, його треба переконати. І про це подбає Великий Хазяїн. До його послуг газети, радіо, телебачення…
Важко звівшись на ноги, Триллінг підійшов до пульта зв’язку, який поблискував у пригаслих променях вересневого сонця.
На опуклому екрані виринуло обличчя начальника таємної поліції.
— Ви закінчили справу Револьса? — спитав Триллінг тихим голосом, що не віщував нічого доброго.
— Вірте, бос, я зробив усе…
— Чому ж досі немає обвинувального висновку?