— Ні, ще не готове, — мовив він сам собі і запалив сигарету. — Та вже цього разу промаху не буде, клянуся честю!
Ще не старий чоловік, проте майже сивий. Очі його неспокійно бігали, руки весь час тремтіли.
Присунувши стілець, він звільнив собі крайок столу і заходився щось обчислювати. Олівець швидко бігав, списуючи аркуш за аркушем, а чоловік то посміхався, то супився, час від часу тихенько бурмочучи: “Дані рентгенівського аналізу треба ввести на цілу годину раніше… Гм, заважає коефіцієнт підсилення. Виграючи на швидкості, я втрачаю на потужності… А інтеграл розійшовся! Головне — забезпечити стійкість вихорів!”.
Швидко стемніло. Чоловік повернув вимикач, спалахнуло світло. Передчасні зморшки на похмурому обличчі господаря стали ще помітніші.
— Щось запізнюється мій друг, — тихо мовив чоловік, усміхнувшись далеким спогадам. Посмішка несподівано пом’якшила його обличчя.
Раптом почувся тихий стукіт у двері. Чоловік насторожився, втомлено підійшов до дверей і відчинив їх. У двері просунулась огрядна постать в темних окулярах і капелюсі, насунутому на очі.
— Добрий день, Кроулі, — сказав прибулець.
— Здрастуйте, хазяїне.
— Я сьогодні трохи забарився. Як твої успіхи?
— Потрібні гроші, — сказав Кроулі.
— Знову гроші? Ти одержиш все, що тобі належить, лише після… після реалізації.
— Гроші мені потрібні тепер, — похмуро сказав Кроулі.
— Щоб знову нажлуктитись до нестями і потім валятись у канаві?
— А хоч би й так? — з викликом сказав Кроулі.
— А чи знаєш ти, що мені коштувало витягнути тебе з поліцейського управління? Я і гадки не мав, що ти за ґратами і тебе мають судити “за порушення правил поведінки в громадському місці”.
— Може, було б краще, коли б ви залишили мене там, — тихо мовив Кроулі.
— Що, що? Ти це облиш. У нас є контракт. І май на увазі: неустойка тобі дорого обійдеться.
— Я пожартував, хазяїне, — змінив тон Кроулі. — Але ж ми домовилися з вами, що ця спроба буде останньою?
— Моє слово — закон, — кинув хазяїн, знімаючи плащ і капелюх.
— Якраз перед вашим візитом мені згадалося дитинство, — мрійно тяг Кроулі. — Весна на фермі… квітневе сонце… і батько ладнає машини для оранки.
— Ну, що ж. Скінчиш роботу, одержиш гроші, і ти вільний птах. Можеш придбати собі хоч три ферми, хоч цілий десяток. Ти вже налагодив апарат?
— Потрібен ще тиждень.
— Тиждень?.. Це забагато. За три дні зможеш?
— Дуже важко. Доведеться працювати вдень і вночі. Не брати ж помічника…
— Слухай, я подвою твій гонорар. Тільки вкладися в три дні. Добре?
— Добре, постараюсь.
— От і чудово. Та й тобі самому цікаво швидше покінчити з цим.
— Ви принесли? — спитав Кроулі.
— Звичайно, тому й прийшов. Ось останній рентгенівський знімок… Аналіз крові…. Електроенцефалограма… Здається, це все, що тобі потрібно?..
Не відповідаючи, Кроулі пильно розглядав аналізи.
— Великі зміни в корі головного мозку, — сказав він після тривалої мовчанки. — Бачите? Оці шпилі на графіку стали гострішими і вищими. Значно посилилась аритмія загальної діяльності: таких провалів минулого разу не було.
— Отож без нових даних навряд чи вдалося б знайти адресата?
— Звичайно. Адже машина — не людина. Відгадувати не вміє.
— Дивись, Кроулі. Я прийду рівно через три дні. Щоб усе було готове до запуску. А коли… Ну, гадаю, ти сам розумієш… — І він попрямував до дверей.
“Сам розумієш”, — гірко всміхнувся Кроулі, залишившись один. — А що, власне, я розумію? Що мені треба якнайшвидше позбутися цієї гидоти. Може, піти до редакції газети і все розповісти? Ні, пізно. Газети напевно підкуплені. Хазяїн видасть мене правосуддю, і тоді точно — електричне крісло”.
— Ет, хай воно все згорить, — вголос міркував Кроулі, підійшовши до установки. — Кінець кінцем, хіба мало людей гине од всіляких катастроф? Чи багато важить порівняно з цим одне-єдине людське життя?
Кроулі ввімкнув установку і поринув у роботу.
Довгий і звивистий був шлях Мерілін від робітниці на хлорелловій плантації, де вона працювала з матір’ю, до почесного становища “першої зірки екрана”. Бували, звичайно, па цьому шляху і щасливі дні, і просто таланило, та основне — залізна впертість і наполегливість, поєднані з неабиякими здібностями акторки. Це вони привели Мерілін до слави.
Добросерда, вона весь час намагалась допомагати своїм колегам — акторам, котрим щастило менше, ніж їй. Тому Мерілін незмінно користувалась повагою і любов’ю в світі мистецтв, чого не можна було сказати про інших кінозірок, зарозумілих, капризних і неприступних.