— Навряд чи він такий дурний, щоб залишатись тут. А втім, понишпор трохи з ліхтариком.
Мардон зіщулився в ящику, намагаючись дихати якомога тихіше, і чекав.
Нарешті голоси поліцейських стихли. “Певно, пішли у квартири з обшуком”, -догадався Вуд. Та він не знав, чи залишився у дворі хтось з поліцейських, і тому не наважувався висунути голову.
Минуло кілька нестерпно довгих хвилин. Мардон задихався від смороду покидьків. Мучила думка: якщо поліцейські обшукають квартири і пересвідчаться, що там нікого немає, вони почнуть нишпорити у дворі, тоді — кінець.
— Ну, де ти заховався? — раптом почувся хрипкий шепіт. — Вилазь!
“Провокатор! — майнуло у Мардона. — Але навіщо це їм? Простіше взяти мене голіруч”.
— Повертайся швидше, — знову почувся шепіт, — у нас дуже мало часу на церемонії! Та не бійся, шпиків тут нема!
Наважившись, Мардон виліз із ящика. Він опинився перед розхристаним чоловіком, який дружньо поплескав його по плечу.
— Ти вибрав не дуже зручну постіль, приятелю, — мовив той, придивляючись до Вуда.
Мардон відчув густий винний запах.
— Куди мені?
— За мною — і бігом! — відповів чоловік.
Вони вскочили у під’їзд і кам’яними сходами спустилися в підвал. Тут було вогко. Під ногами хлюпотіла вода. Із стелі капало. Вуд натикався в пітьмі на якісь гострі речі. Важка крапля упала йому на губу, і він облизнув її. Крапля пахла нафтою.
Незнайомий добре орієнтувався в темряві. Він ішов попереду, тягнучи Мардона за руку.
— А що, хлопче, мабуть, добре ти насолив цим боббі, коли вони так завзято полюють на тебе? — порушив мовчанку незнайомий.
— Не уявляю, чого їм від мене треба, — відповів Мардон, важко дихаючи.
— І залюбки забрався в ящик для сміття, га? — підморгнув незнайомий. — Ну, що ж. Можеш нічого не говорити мені. Ти маєш рацію: хтозна, з ким маєш справу.
Повітря в коридорі, яким вони йшли, посвіжішало. Дихати стало легше.
— Ось ми й прийшли, — сказав незнайомець. Через ці двері ти виберешся на іншу вулицю. Якщо ти порядна людина — я радий, що допоміг тобі.
Незнайомий міцно потиснув Буду руку. Журналіст знову відчув густий запах віскі.
— І ще знай, — вперше за весь час усміхнувся незнайомий, — що тобі допоміг втекти від шпиків Річард Вільмор Кроулі, великий фізик і великий… негідник! Прощай.
Гуго Парчеллінг розгорнув ранковий номер газети. Руки його тремтіли, і голова трохи крутилась. Міжнародні новини… Хроніка космосу… Все це можна пропустити. Далі… Культурне життя… Зйомки нового фільму за участю Мерілін Грінгі. Дивно, Триллінг добре знайомий з нею, а він, Гуго, — ні. Джон обіцяв познайомити, та все було якось ніколи то йому, то Джону. Далі, далі… Ось біржові новини. Очі Парчеллінга жадібно вп’ялися в га зету.
Невтішні новини! Курс акцій Парчеллінга безперервно падає. “На фондовій біржі паніка”, — горлали заголовки. “Десять тисяч рантьє розорились за вчорашній день”.
“Схоже, що проти мене діє якийсь прихований і могутній ворог, що всі зміни на біржі диктує єдина воля, — стурбовано подумав Парчеллінг. — Добре, що мене хоч Джон підтримує”.
Парчеллінг переглянув ще кілька тривожних повідомлень. Потім встав і, заточуючись, пройшовся по кімнаті.
“Я повинен дати рішучий бій на біржі, — поклав собі він. — Все або нічого! Треба буде про це сказати Джону”.
Кроулі ввійшов у свою лабораторію і безсило впав на стілець. Світлі стрілки годинника показували на початок третьої. Страшенно хотілося спати, проте не можна було прилягти і на хвилину. Заключний процес синтезу ще не закінчився, його треба було безперервно спостерігати і регулювати. Єдине, що міг дозволити собі Кроулі, — це час від часу виходити надвір, щоб подихати свіжим повітрям, бо голова розвалювалась після вчорашньої пиятики. Може, не варто було пити напередодні вирішального етапу роботи, але Кроулі почував, що коли не нап’ється до нестями, то в тверезому стані вчинить якесь безумство: або розтрощить на друзки установку, або переріже горлянку хазяїнові.
Пізно ввечері, вийшовши провітритись, Кроулі почув на вулиці крики, два постріли. Він бачив, як через чавунні грати, обплутані колючим дротом, перелізла темна постать і заметалась, шукаючи сховок.
Було дуже темно, але Кроулі все ж помітив, що втікач заліз у ящик для сміття.
Допомогти йому врятуватись чи залишити напризволяще? Таке запитання не поставало перед Кроулі. Доки поліцейські метушились у дворі, обговорюючи план дальших дій, Кроулі притаївся в під’їзді. За ці кілька хвилин він згадав, як йому теж доводилося ховатись од поліцейських після студентської демонстрації. Він був тоді прапороносцем групи свого коледжу. Демонстрацію розігнали, і всі розбіглись хто куди. Кроулі постукав у чиюсь квартиру і, коли двері прочинились, вскочив туди.