Що це? Вибух? Але Валентин не відчув ані найменшого струсу повітря. Стіл на місці спалаху теж був неушкоджений.
Валентин боязко помацав пластинку, що почала стягатися в грудку. Температура грудки, як і вчора, була невисока. “Градусів тридцять”, — визначив Валентин. Вибух при температурі, нижчій ніж температура людського тіла?! Штурман знав про вибухи наднових зірок, коли температура сягає кількох десятків мільйонів градусів. Але холодний вибух? Про таке він щось не чув.
Тим часом грудка швидко набирала форми ромбічного кристала. Грані його ставали рівнішими, глибина наливалася синявою.
Валентин відчував себе ніби паралізованим. Коли б аварійний виклик — він не міг би й рукою ворухнути. Тільки очі його жили, вбираючи те незвичайне, що відбувалося всередині кристала. Там жив за своїми особливими законами чужий світ, різко своєрідний і навдивовижу привабливий. Як він вміщався в такому малому об’ємі?
“У маленьку щілину можна побачити величезний зал, — майнуло в голові у Валентина. — Хтозна, може, цей кристал — щілина в якийсь невідомий світ? А що це за світ?”
Вогняні спіралі прокреслювали простір. Блакитні кулі повільно рухались, описуючи еліптичні траєкторії. Час од часу деякі з них лускали, утворюючи сліпучі маленькі сонця.
— Дивно, — прошепотів Валентин пошерхлими губами.
Йому почулася ледь вловима музика. А може, це кров шумить у вухах? Незрозуміло…
Блакитні кулі, вишикувавшись ланцюжком, попливли кудись углиб. Вони повільно зменшувались і поступово згасали, як вогні океанського лайнера, що віддаляється од порту. На місці зниклих куль лишився тільки мерехтливий простір, нічим не заповнений. Але ось у центрі його виникла яскріюча оранжева пляма. Швидко збільшуючись, вона утворила прозору півсферу. Під оболонкою півсфери ворушилися тисячі живих істот, що формою скидалися на коми. Потім оболонка розтала і коми заповнили весь простір. Вони перекидались, оберталися, ганялись одна за одною. Але незабаром їхні рухи набули певного порядку. Звідкись з’явилися диски мідного кольору, що теж оберталися. Зливаючись один з одним, вони утворювали надзвичайно складні споруди.
Що було далі, Валентин пам’ятав погано. Відчувши, що йому ось-ось заб’є памороки, він величезним зусиллям волі одвів очі від кристала.
Йому зразу полегшало. Незбагненна сила тягла його глянути на кристал ще раз — хоч мигцем! Але Валентин переборов себе. Відчував: ще один погляд — і він уже не зможе відірватися від магічного кристала.
Нашвидкуруч загорнувши кристал, він поклав його в масивний металевий футляр, спочатку витягши звідти чималу модель Сонячної системи. Цю модель зробив і подарував йому Володимир чотири роки тому, коли “Ізольда” зупинялася на Плутоні. Модель мала годинниковий механізм. Заведеш його — і всі планети починали обертатися навколо Сонця, кожна по своїй орбіті.
“Гляди не забувай нашу Землю”, — сказав тоді його друг. Згадавши ці слова, Валентин посміхнувся і клацнув замочком, закриваючи футляр. Наче Землю можна забути! Навпаки: здається, чим далі від неї, чим довше триває політ, тим яскравіше стоїть вона перед очима. Привільні степи, зелені трави, прохолодні гаї! Чудові міста, населені щасливими людьми! Він ще повернеться на Землю, що виплекала могутнє плем’я Людей.
Валентин сховав кристал і провів рукою по обличчю: рука стала мокра. Стерши рясний піт, штурман безсило впав у гамак.
Затримавшись у своїй каюті, я спізнився на обід. Лишалось одне — піти до кока. Худорлявий кок Лібін зустрів мене цього разу непривітно. Щось бурмочучи під ніс, він швидко натискував різноколірні клавіші програмного пристрою, його пальці літали, як у досвідченого піаніста.
Я привітався. Він щось буркнув у відповідь, бігаючи пальцями по клавіатурі.
— Я голодний. Нагодуєш мене?
— Та доведеться. А чому б не приходити обідати вчасно, як усі порядні люди?
— Розумієш, затримався. Займався деякими розрахунками, а обчислювач зіпсувався.
— Зіпсувався, зіпсувався, — бурчав Лібін. — Ти та Валентин — обоє рябоє. Ти хоч невчасно, а все ж навідуєшся, а приятель твій — той взагалі постить — другий день не з’являється.
— Що ти кажеш? — щиро дивувався я, витираючи рушником руки.
— Оце друг, — в’їдливо зауважив кок. — Можеш передати своєму Валентину: якщо й сьогодні не прийде — я поскаржусь капітанові. Поки я тут кок, ніхто на “Ізольді” не буде харчуватися всухом’ятку.
— Я бачу, ти сьогодні не в гуморі, Лібін, — кинув я, поглинаючи ароматну хлорелову запіканку з свіжою поросятиною.