— До суден піде одна сотня. Частину вантажу складено на судна, щоб нам було легше їхати. Судна допливуть річкою, а потім, припливши до того місця, де Інгулець вливається в Дніпро, перепливемо на той бік Дніпра, поховаємо судна в комишах при березі, а тоді попереносимо частину вантажу до обозу, і веслярів — на коні. Сотник Струк іде першим і розішле розвідку наперед і в боки.
Перехрестився, дав знак булавою, і військо рушило з місця. Тарас їхав попереду, за ним — сурмач і кілька розсильних козаків…
Залунала пісня.
Як від’їхали далі, пісня замовкла. Треба було поводитися тихо, бо вже можна було стрінути татарських чабанів. Далі йшли лише вночі, а вдень ховалися в траві. Між соляними озерами, яких було тут кілька, Тарас залишив цілий обоз і одну сотню козаків: склали возовий табір і окопалися. Тарас пішов під вечір просто на Перекоп.
Перекоп, або по-татарськи Оркапу (золоті ворота), звався в старовину Тафлоса, в середньовіччя — Тозля. Не був тоді ще забезпечений валами і муром, не був фортецею.
Тарас ждав з військом близько від Перекопу до ранку.
Вранці місто було оповите туманом. Мешканці не сподівалися таких гостей, усе спало.
Тарас перехрестився, заткнув булаву за пояс, добув шаблю. Погнались галопом і аж на вулицях міста підняли бойовий оклик. Пробуджені зі сну татари вибігали на вулиці, їх убивали козаки нещадно. Настало пекло. Татари та турки кричали, що напали козаки, тратили голови, не знали, куди ховатися, що рятувати. Біля конаку, де жив мурза і містився уряд, приступив до оборони гурток озброєних татар. Та поки встигли натягти луки, козаки вже впали на них з шаблями та списами і вирубали всіх.
— Мурзу привести мені живого!
Гурток козаків позлазив з коней і кинувся у сіни конаку шукати мурзу. Всякий опір був даремний, та й не було кому боронитися. Мурзових слуг мов мітлою змело.
Добралися і до самого мурзи. Він не знав, що сталося, схопився з лежанки і дивився у вікно, його зараз схопили і, зв’язаного, вивели на подвір’я. Мурза налякався на смерть — ще не розумів, як воно сталося так нагло.
— Держіть його під сторожею, — гукнув Тарас, — поки я не вернуся. Обшукайте цю будівлю і виносьте все на базар.
Тарас помчав у місто. Тут уже козаки ґаздували.
Розбивали крамниці і склади, забирали все, били татар без розбору.
— Півсотні за мною, місто запалити в кількох місцях!
Тепер полетів до невільницьких приміщень. Дорогу знав добре. Невільники, що тут були, зміркували зараз, які гості прийшли. Вони розбивали кайдани, розривали зубами сирівці, били дозорців. Але тих небагато осталось, всі, знаючи, що їх жде, поховалися куди було можна.
— Люди! — кричав Тарас. — Помагайте один одному, розбивайте кайдани, беріть від татар зброю, помагайте нам! Нема часу гаятися!
Він погнався далі. Був скрізь, де лише гурток козаків порався.
Місто горіло в кількох місцях. Тарас поскакав знову до конаку і наказав сурмачеві трубити на збір. Збірне місце було призначене на базарі, куди зносили здобич.
Поки збирали здобич у вузликах на коней і віслюків, яких здобули в місті, Тарас робив справу з мурзою. Це була ціль його сьогоднішнього походу.
— Пізнаєш мене? — спитав татарською і подивився йому у вічі своїми пронизливими очима.
Мурза дивився на нього страшно наляканий, наче самого чорта побачив. Він почав собі пригадувати. Тарас пригнуздав його поглядом так, що татарин не міг від нього відвести своїх наляканих очей.
— Пізнаєш, питаю? — гримнув Тарас.
— Тебе, пане, не пізнаю, але твої очі я вже десь бачив.
— Я тобі зараз нагадаю. Рік тому привели мене до тебе розбишаки, що мене зрадою піймали. Тоді я понадіявся на твоє лицарство, просив, щоб ти зі мною поводився по-лицарськи. Ти наказав тоді своїм посіпакам без причини вибити мене нагаями лише за те, що не впав тобі в ноги, хоч я не знав цього звичаю.
— Я цього не пам’ятаю.
— Я тобі пригадаю це. Ану-те, хлопці, зніміть з того падлюки сорочку та відрахуйте йому на спині п’ятдесят малахаїв, бо мені саме стільки дали з його ласки.
Мурза не розумів того наказу, але здогадувався, що з ним робитимуть.
— Пощади мене, пане, я дам викуп, який зажадаєш.
— Не треба мені викупу. Я люблю віддавати довг у таких грошах, які мені позичено.
Козаки вмить виконали наказ, мурза аж зомлівав з болю, бо хлопці не жаліли рук.
— Я вже відплатив йому за своє, — сказав Тарас, — а тепер ви робіть з ним що знаєте.
— А ось що з ним зробити! — замахнувся якийсь козак шаблею на татарина.