— Тарасе! Ми вже по тобі панахиду відправили, хреста на кладовищі поставили. Де це ти блукав стільки часу?
— Забагато відразу питаєш… Ти мені скажи, що в Тарасівці чувати, бо я аж горю з нетерплячки. Та давай мені коня. Ти залишайся тут, під’їдь до товаришів і роби лад, поки не приїдуть коні. Там самі чужі люди, такі самі визволенні, як і я.
— У нас в селі нічого. Твоя матуся жива, Маруся теж здорова, а Трохимко вже по майдані з ровесниками бігає.
Тарас перехрестився, йому полегшало на душі. Страшно його томила думка, що, може, Маруся вийшла вже заміж, тоді б нічого йому в Тарасівці робити. Забере синка, як він живий, і поїде на Січ. Та ось, хвалити Бога Небесного, він застане усе так, як лишив.
Тарас сів на коня, помчав вихром в село, трохи коня не заморив.
Годі описати його почуття, коли побачив вали, порослі терниною, побачив башту на кожному розі села, баню на церкві. Кінь ледве дух переводив, як став перед воротами.
Не чекаючи, коли відчинять, Тарас покинув коня і переліз через ворота. Щосили побіг до своєї хати.
Перед хатою поралася Маруся, біля неї бавився Трохимко, на призьбі грівся старий Гривко навпроти сонця.
Він перший помітив Тараса і загавкав радісним захриплим голосом.
— Марусе, моя єдина! — крикнув Тарас і почав її обнімати.
— Господи! Та це ж справді Тарас, сокіл мій ясний!
Вони забули тепер про цілий світ.
Вийшла стара мати і ледве не зомліла з радощів.
Трохимко дивився на це привітання, нічого не розуміючи.
Гривко, пізнавши зараз свого хазяїна, звівся з призьби і намагався по-давньому скочити йому передніми лапами на груди, та вже нездужав. Тарас обнімав усіх рідних.
Мати пригорнула його кучеряву голову до грудей і плакала:
— Серце моє віщувало, що ти вернешся, хоч уже й панахиду по тобі відправили.
Тарас і Гривка не забув: підняв його за передні лапи вгору.
— І ти тужив за мною, вірний Гривку! — та почав його гладити.
Гривко лизнув його раз по руці і повалився, мов неживий, на землю.
— Бідна тварина, — сказала Маруся, — як він тужив за тобою, а останніми днями і він щось відчував, бо дуже метушився, — вилазив на ворота з великим трудом, бо дуже знемігся…
Тарас узяв Трохимка на руки.
— Бачиш, Трохимку, — сказала Маруся, — це наш тато вернувся, що за ним ми всі так плакали…
— Я буду татарина бити! — лепетала дитина, обнімаючи батька за шию.
Вістка про повернення Тараса блискавкою рознеслася по селі. Люди посходилися з усіх боків, заповнили майдан ущерть. Була велика радість у селі, як ще ніколи. Тарасівчани святкували велике свято.
ВІДДЯЧИВСЯ
Повість з козацьких часів
Друкується за виданням 1922 р.
Коломия
I
устий непроглядний туман оповив широкий степ лівобережної України. Дивишся на п’ять кроків — не доглянеш, що перед тобою. Куди не глянеш — і довкруги, і над головою сіро. В повітрі стоять дрібнесенькі порошинки пари. Вона зливається в грубі краплі й осідає на траві чистою росою. Червоний степовий цвіт клониться під вагою роси. В степу тихо-тихесенько. І птиця, і звір степовий кудись подівся, причахнув та заснув, дня божого, сонця ясного дожидає та лиманового вітру сподівається. Він туман розжене, усе заясніє, закрасується, і степ оживе.
Озоветься степова птиця, божий жайворонок підлетить під небо заспівати Богові небесному свою пісеньку, прокинеться звір, зареве могутнім голосом бородатий тур, засвище сусол, зірветься налякане вовком стадо степових кіз, налетить табун диких степових коней, хвилюючи високою тирсою, заживе увесь степовий світ своїм життям.
Та сонце ще не зараз підніметься, вітер не зараз повіє.
Щойно світає.
Степом їде козак-запорожець. І вся його одежа, і кінь вороний аж мокрі від роси. Козак вкрився вовняним кобеняком, покурює люльку і їде поволі, нога за ногою.
Він ще не старий. Найбільше буде йому тридцять літ з роду. Ще його літа не згорбили, не пригнули, держиться на коні прямо і голову держить високо. На нім червоний, мов маків цвіт, жупан підперезаний широким шовковим поясом. При боці висить шабля-товаришка, за поясом два пістолі. На плечах довга рушниця, яку скрив в один рукав кобеняка, мов мати малу дитину, стереже, щоб не змокла.
— Ізнемігся, вірний товаришу, — гладив козак вороного по шиї. Кінь сопів важко і постогнував, наче людина знеможена роботою. — Ще трохи, товаришу. Вітер повіє, туман розійдеться, сонце засвітить і не пропадемо, діб’ємося до шляху.