— Ух! Погано, — казав козак до себе. — Зі шляху збився, матері його ковінька, геть збився, наче п’яний. От і тверезому таке трапилося, нечистий геть попутав та на манівці повів. Хрест святий, оружіє на диявола! От нечистий, пропадай, щезай! Як живу, таке не траплялося.
Знаю степ, наче свою кишеню, та нечиста сила туман навела.
Донці, щирі товариші, угостили як слід, я трохи і випив, та все не те, щоб упився. Хіба ж я не тямив, чого приїхав, за чим мене послали? Ну, ну, прочитає мені кошовий добрий отченаш. Приказано було вертати не гаючись, діло пильне, а воно он що. Нечистий посміявся, поглумився. А панотець усе в церкві балака, що хрещеному чоловікові, доброму козакові, який у страсі Божім живе й ворога б’є, нічого чортяки боятися. А хіба ж я не по Закону Божому живу?
Свята святкую, посту додержуюся, молитви читаю, ворога б’ю. А воно чортяка таки показав на мені свою силу. Та коли б сам не зміркував, то б і не повірив. Перебіг мені дорогу цап. Ну що ж таке? Цап та й годі! А воно не цап, а справжній чортяка у цапа перекинувся, тумана навів та з шляху збив… Ні зірки не видно на божому небі, ну їдь, куди знаєш навперед себе… Погано! Він і тепер мене за ніс водить… Ху, ти поганий, щезай та відчепися! Знаменіє хрестнеє та будеть на мені!
Козак зняв шапку, перехрестився тричі і став уголос відмовляти молитви.
А поки що від сходу сонця стало щораз більше прояснюватись. А далі крізь туман стало показуватись бурожовте сяйво. Відтак показалась куля велика. На степу стало оживати. Прокинулась птиця, з-під ніг коневі зірвався заєць і поскакав у високій траві. Запорожець молився завзято, хотячи прибити в собі немиле вражіння, яке викликав заєць. Вже ж воно непевний знак, який нічого доброго не ворожить.
Та згодом стала колихатись трава. Зразу легесенько, відтак сильніше подував вітер від Дніпрового лиману.
Від того заколихався, замішався туман. Мряка збивалася в густу хмару. Одна прилягала до степу, друга підносилася вгору, густішала, то розривалась на шматки, поки вітерець не взяв її на свої крила і не поніс далеко на північ.
Горою показувалось місцями поміж хмарами синє небо.
Сонце виглядало щораз виразніше, аж поки не засяяло з усією силою. На траві блищала роса, мов діаманти. Сонце стало нагрівати. З козачої одежі йшла густа пара. Вороний запорскав весело і став на ходу скубати траву та цвіт степовий.
У запорожця повеселішало на душі. Він перехрестився до сонця і затягнув пісню. Його голос залунав по широкому степу, перебігав по росистій траві.
— Воно все гарно, — сказав козак, — коли б лише знати, у якій світ завела мене нечиста сила. Годилося б відпочити і поснідати. І коневі спочити треба, що ж удієш? Кошовий сердитий буде, вилає, коби не що гіршого, та годі! Чого доброго, а може якраз не туди попав, як треба, і доведеться завертати… Погано!
Запорожець піднісся в стременах і став розглядати степ кругом, шукаючи пригожого місця на відпочинок. Добре було б натрапити на якийсь потічок, щоб води напитися та коня напоїти.
Аж ось здалека побачив високу могилу, її вершка держалась ще хмара густого туману. Запорожець зрадів і завернув туди коня.
При могилі все ж безпечніше, чим у степу. Станеш на могилі, то й ворога здалеку побачиш і швидше до оборони приготовишся. Ніхто тебе несподівано не заскочить. Коли б лише воду знайти, бо спрага таки мучить. Запорожець став збирати долонею свіжу росу. Обмив лице та прикладав до спрагнених губ. Ставши під могилою, він зліз з коня, погладив його, поцілував, мов дитину, в голову, розсідлав та пустив пастися. Кінь потряс цілим своїм тілом і давай качатися по траві, перекидаючись через хребет з одного боку на другий. Запорожець підвів руки вгору, витягаючи кості, та взявся варити снідання. Назбирав сухого бадилля, викресав огню та завісив на кілках невеликий казанок.
— Або це не чортова омана? — сплюнув козак з досади. — Що ж я варитиму, як води нема?
Він вивернув з досади казанок ногою, аж геть в траву покотився, поклався біля огню і закурив люльку. Кінь став пастися, шукаючи поживи низько при землі поміж високою травою, де ще трава не обсохла від роси. Запорожця став морити сон. Козак кивнув кілька разів головою, очі аж злипалися. Далі випала з рота люлька, він обернувся горілиць і захропів з усеї сили.
Та раптом кінь став голосно форкати. Запорожець умить прокинувся і зовсім очуняв. Поглянув за конем. Він підвів високо голову, стриг вухами і наїжив гриву. Запорожець схопив рушницю і вибіг на могилу. Зараз побачив, як з одного боку хвилювала трава. Запорожець придивлявся пильно і побачив татарську високу шапку. Татарин гнав на коні в той бік, де стояла могила. Запорожець присів і підвів рушницю до стрілу, та зараз її понизив. Татарин держав щось перед собою на сідлі.