— Бранця везе клятий, християнську душу. Міг я накоїти лиха. Та пожди, голубе, піймаємо і так.
Він миттю зсунувся з могили і відіпняв від сідла аркан.
Узяв його у руки і зладив петлю. Тим часом вороний щораз більше непокоївся. Він ладився втікати, вже і хвіст підносив вгору.
— Не бійся, старий, — заговорив запорожець, — сюди, до мене.
Кінь справді успокоївся від того голосу і завернув до свого пана. Тим часом козак зняв шапку з голови і понизившись, підходив травою назустріч татаринові.
Татарський кінь добував останніх сил і гнав, як міг.
Татарин підганяв його нагайкою. Як порівнявся з козаком, зафуркотів в повітрі аркан і впав татаринові на голову.
Наляканий кінь скочив убік, а татарин повалився на землю з петлею на шиї. Кінь помчав далі, а запорожець тягнув татарина щосили до себе. Як козак наблизивсь до нього, лежав він у траві з розверненими руками. У жменях стирчала вирвана трава, якої зразу придержувався.
Обличчя було сине, очі так витріщив, що трохи наверх не повилазили. Петля затяглась цунко на шиї і стиснула її так, що одною рукою обнімеш. Татарин задушився на смерть.
— Лежи ж собі тут, голубе, і одпочинь, а ми подивимось на твою добичу.
Він підбіг далі і побачив в траві засинілого хлопчину.
Був се дітвак не більш дванадцяти літ, гарний, мов мальований, як той ангелок, якого на образах у церкві пишуть. У нього було гарне напрочуд личко та кучеряве волосся, мов у баранця. Хлопцеві були зв’язані позад руки сирівцем.
Запорожець добув ножа і розтяв пута. Узяв хлопця обережно на руки і заніс до вогню. Хлопець не отямився ще. Запорожець приклав вухо до його грудей і слухав серця. Воно билося поволі.
— А тут, хоч гинь, нема краплі води, — сердився запорожець, — тверези його чим хочеш.
Він узяв з ріжка трохи тютюну і наклав хлопцеві до носа.
Хлопець пчихнув раз і другий, отворив очі і став лячно розглядатися довкруги. Запорожець повеселішав, моргнув на хлопця:
— Здоров, хлопче, пчихай на здоров’я! Мій тютюн неабиякий, хоч султанові турецькому подавай, не то що.
Вмерлий би пчихнув. Ось тобі тепер, мій синку, ковток горілки, зараз і сили набереш. А коли ти голодний, то й хлібець знайдеться у мене. Добрячі донці не пустили з порожньою торбою.
Запорожець витяг кусок сала, паляницю і подав хлопцеві, який пчихнув ще раз, а від горілки дуже скривився.
— Та я тобі, небоже, горілки не дам, то лише тепер так, бо ти знемігся дуже, ну їж здоров.
— Мені дуже пити хочеться.
— Я гак і думав. Та підожди, козаче, прийде час, то й нап’ємося. От зараз і поїдемо воду шукати, а поки що ти поживись гарненько та втішайся, що ти не в татарськім сирівці.
— А де ж той татарин, що мене захопив з поля? — спитав наляканий хлопчина. Йому збиралося на плач.
— Не бійсь, він вже пропав, он там у петлі мого аркана стирчить. Тепер ми познайомимося. Ти мене зови дядьком Касяном, та ще й Бистрим за прізвищем. А тебе як кличуть?
— Мене Івасем звуть та ще й Чорноусенком по батькові.
— Ну гарно. Коли ти, Івасику, не дуже знеможений, то зараз і поїдемо далі, якщо мій кінь не пропав.
Він устав і розглянувся довкруги. Яких сто кроків далі стояв в траві вороний. Та й не сам один. Біля нього пасся і татарський кінь; він відбіг недалеко, завернув і стоваришувався з вороним.
— Кінь розумна тварина, наче чоловік, от зараз завели товариство, а мені якраз другого коня треба.
Запорожець свиснув. Вороний підвів голову і став наближатися. Татарський кінь ішов несміло за ним. Опісля станув, підвів голову і став як би з недовір’ям придивлятися козакові. А вороний прийшов до свого пана, мов пес, і наставив свою голову, дивлячись йому розумними очима в лице. Козак узяв його за шию погладив і поцілував ніжно в самі ніздрі.
Побачивши се, татарський кінь осмілився і став крок за кроком наближатися.
— Заложуся, що це козацький крадений кінь, — сказав Касян.
Івасеві се дуже подобалося. Він підвівся з землі, наблизився до коня і став його гладити по шиї. А далі, побачивши другого коня, аж скрикнув з радощів і побіг до нього. Кінь відозвався радісно і став хлопця обнюхувати, а далі поклав голову на його плече.
— Знаєш його?
— Та ж се наш буланий. Злодій татарин піймав його зразу на аркан, — говорив хлопець крізь сльози. — Я не знав, що сталося, підійшов до коня, якого татарин вже і осідлав, а той клятий схопив мене, скочив на коня і втік у степ. Я пручався щосили, а він мені на бігу зв’язав руки сирівцем. Опісля не знаю, що зі мною робилося, бо я стратив пам’ять.