По обіді Касян каже:
— Ти минулої ночі не чув нічого?
— Нічогісінько, я спав, мов камінь.
— Ми гостя мали на своїм нічлігу… вовк до коней підбирався…
— А ти, дядьку, встрілив?
— Не треба було, шкода олова. Я держав рушницю напоготові та обійшлось. Дивлюсь я, трава колихається, коні форкають, а з-поміж очерету вовк світить очима та до коней підкрадається. А коні наче б змовилися, зійшлись у купу та лиш розглядаються за вовком. Сердега думав, що з дурнем діло, підсувається щораз ближче, а я дивлюсь, та лиш підсміхаюсь: підожди, голубе, буде тобі празник. Вовк підсувається, а кінь буцімто траву скубе, та поміж ноги назад дивиться. Вовк скочив, а мій вороний, як не вдре копитами в самий лоб. Вовк йно захарчав, як не кинеться навтікача!..
— Яка шкода, що я сього не бачив!
— Пожди, ще не одно побачиш, шкода було тебе будити.
По правім боці наших подорожніх щось забовваніло край степу. Від того відбивалося ярке проміння сонця.
— Що се таке, дядьку?
— Се Кодак. Дивись, синку, яка фортеця. Мури високі та сильні, а від бляхи на баштах сонячні промені блищать.
— А Кодак, то що воно, город такий?
— Та ж, кажу тобі, фортеця, щось більше, як замок.
Його ляхи поставили, щоб українських утікачів на Запоріжжя спиняти та відгородити Січ від України.
— То ляхи навмисне таке побудували?
— Авжеж, навмисне. Кодак для козацтва, то так начеб болячка у людини на карку, нікуди головою ворухнути.
— Чому ж запорожці його не розкинуть, сього Кодака?
Я не дав би йому стояти!
— От який цікавий! Підожди і на се прийде пора, він недавно щойно поставлений. Щось воно і на нього видумається.
— Так вони з того Кодака людей переловлюють?
— Авжеж, переловлюють, коли який недотепний туди набіжить. Розумний то його певно вимине, далеко обійде.
У Кодаку стоїть ляцьке військо. Воно сторожить на усі боки і зараз, що-небудь помітивши, погоню висилає. А вже кого зловлять, не бачити йому більше сонця Божого.
Закують у кайдани, до льоху запроторять. Краще смерть, ніж такого дожити.
— А опісля панові видадуть?
— Та не кождого. Більше таких, що у кайданах і зогниє.
— Страшно воно так під землею сидіти. Коли б я так козаком був, я намовив би товаришів, ми би пішли, узяли Кодака, військо побили, а фортецю геть рознесли.
— Завзятий з тебе козак буде, — усміхнувся Касян, — та ти мені розкажи, як би ти його брав з товаришами?
Приступом? А там гармати, дотепні пушкарі, військо.
— Я би не брав приступом, а хитрістю. Ми де-небудь роздобули б такого вбрання, як вони одягаються, передяглись, підійшли до замку, а частину товариства де-небудь скрили в очеретах. А коли б ми в середину дістались, відчинили ворота і своїх впустили. Тоді був би край усьому.
— Ех ти, характернику малий! — крикнув Касян, пересадив хлопця на свого коня і став його з усеї сили цілувати. — З тебе козак вийде на славу, далебі! Рости в страсі Божім, будь добрим козаком, і кошовим будеш.
— Скажи мені, дядечку, звідкіля кошовий на Запоріжжі береться? Я чував, що то дуже великий пан.
— Він не пан, а козак, як кожний. Та він має велику силу на Запоріжжі. Усі мусять його слухати, а то може він покарати на смерть неслухняних. Кошового вибирають щороку на повній раді усього запорізького низового товариства. Коли надійде день вибору, зараз по Різдві, то козаки вже знають і заздалегідь змовляються, хто б був найкращим кошовим. На раду скликують так, що довбиш б’є в такі казани, від них голос далеко розходиться. Кожний козак мусить йти на раду, а хто не хоче, такого осавула добре палицею підгонить. А коли усі зійдуться, тоді виходить на майдан старшина січова: кошовий з булавою, генеральний суддя з січовою печаткою, писар генеральний з срібним каламарем, курінні отамани зі своєю старшиною і стають серед майдану. Старшина кланяється усім, а тоді складає свої клейноди: кошовий булаву, суддя печатку, писар каламар і просять товариства, щоб нових обрали. Та коли вони були добрі, то вибирають тих самих; коли ж вони були лихі, то мало того, що інших виберуть, ще їх самих під суд дадуть і деколи на смерть покарають. А як уже треба нових вибирати, тоді один подає того, а другий іншого. За ким буде більше, того й виберуть. А той, кого виберуть, зразу відказується тої честі, аж до трьох разів. Тоді вже козаки зачинають лаяти: ти, сякий-такий сину, приймай булаву, а то поб’ємо та киями проженемо! А коли він прийметься, тоді найстарші козаки мажуть йому грязюкою голову.
— Грязюкою голову? А се нащо?