— Такий звичай. Вони промовляють до нього так: тобі тямити, що ти з козаків вийшов, не гордувати тою честю.
Коли ти товариству недобрий будеш, то тебе скинуть і знов станеш простим козаком. Тепер знаєш, нащо так робиться?
— Знаю. Скажи мені ще, дядьку, звідкіля запоріжці набираються?
— З цілого світу. Кому остогидло життя в городі, кому надоїла панська неволя, хто чим-небудь прогрішився, кому хочеться зажити свобідним життям, той приходить на Січ і його приймають.
— А татарина теж приймають?
— Приймають і татарина, і турка, і пана, і наймита. Там у нас всі рівні, а шляхецтво і панство не значить за віхоть соломи. Аби лише хрещений. Мусить приймити християнську віру, бо без сього не можна. Такого новака прозвуть зараз, запишуть у список і зараз він і запорожець. Скажуть йому, як і де жити, і що робити.
— І можна йому коли-небудь покинути Січ?
— Без дозволу старшини не можна. Коли б не послухав, то вже йому не вертати, а то покарають.
— А за що карають?
— Найтяжша кара, коли вб’є товариша. Тоді вбивцю закопують живого у яму. За крадіж карають смертю. Тому у нас можеш оставити капшук з грішми серед майдану, а завтра його і знайдеш, ніхто не рушить.
— Не знати, як мене прозвуть?
— Ха, ха, ха! — засміявся Касян. — Ти, жовтодзьобе, сердешний та коханий. Пожди, як козаком будеш, тоді і прозвуть.
— То може мене і не приймуть на Січ? — засумував Івась.
— Приймуть, там таких горобців більш сотні. Ти підеш між школярів учитися. Підеш під руку бакалаврів та шкільного отамана. Тебе вчитимуть грамоти. Коли будеш себе пильнувати, слухати, буде тобі добре; коли ж ні, то березової кашки підсиплють. Не пробуй того, бо у січових бакалаврів здорова рука. А коли підростеш, навчишся воєнного діла, тебе припишуть у котрийсь курінь і ти станеш товаришем. Ось як, синку, буде.
— А коли б я хотів вернути додому?
— Про се потолкуємо згодом.
— Що воно, дядечку, так страшно шумить?
— Перехрестись, моя дитино, — сказав поважно Касян, знімаючи шапку, — се Дніпро-Словутиця говорить, наша свята ріка, Дніпро-батько. Се якраз пороги б’ють.
Шум води щораз більшав. Деколи вода вдаряла з великою силою об скелясті береги і від того ревіло.
Подорожні станули над берегом широкої ріки. Сонце хилилося до заходу. Його яскраве проміння разило очі так, що не можна було глянути, хіба під руку.
Івась стояв, як зачарований. Він не раз чував від старих людей про Дніпро, та не міг собі уявити тої величі. Дніпро плив широкою смугою. В його хвилях відбивалися золотими пасмугами відблиски заходячого сонця. З води виплюскали білі риби. По той бік ріки видно було густі чорні ліси. А далі, на південь, шуміла безнастанно вода, розбиваючись об пороги.
— Не ночувати нам ще сьогодні на Січі, — сказав Касян, а при тім думав, як би то виправдати себе перед кошовим.
Поїхали далі лівим берегом Дніпра, шукаючи пригожого задля нічлігу місця, їхали навпростець, віддаляючись від Дніпра, який в тім місці робив великі закрути. Аж натрапили на добре місце. Росла тут купа верболозу.
— Ось тут і заночуємо.
Зачалася робота та сама, що й учора. Тепер вже то й Івась помагав Касянові. Розсідлав коней і повпинав їх пастися, приніс з ріки в казанку води і збирав сухе паливо.
І се робив він справно, начеб у степу виріс.
Зайшло сонце, а далі і смерклося. На небі показалися золоті зорі.
— Чи ти, Івасю, знаєшся трохи на зорях?
— Ні, нічого не знаю.
— Тобі се треба знати. Тому, що у степу нема іншого проводиря, як удень сонце, а вночі зорі. Ти вже знаєш, що південь там, де вдень сонце найвище стоїть. Тепер треба тобі пізнати, де південь, а де північ уночі. Отож дивись!
Отсих семеро звізд на небі, се називається Віз. Подумай собі, такий шнурочок від онтої крайньої зорі вгорі до крайньої вдолині. Ось ти почепи на сій крайній зорі вдолині ще один шнурочок, протягни його рівно вгору та вбік від себе, та знайдеш на тій дорозі зорю саму одну. Бачиш? Ся звізда кожної ночі показує на північ. Зрозумів? А як ти обернешся до неї спиною, то проти тебе буде якраз південь.
Касян порався коло вечері. Огонь розгорівся і палахкотів. Дим підносився вгору, потому завертав в один бік і стелився широкою пасмугою. Коні стали під димом.
— Нам треба ще палива. Треба цілу ніч огонь піддержувати. Зараз мати можна цілі рої комарів, то нас і коней заїдять на смерть.
— Хіба ж цілу ніч не будемо спати?
— Чом би ні! По вечері накладемо на огонь сирої трави і буде диму досить.
— А як полум’я не буде, то ще який звір приплентається.
— Не журись, коні дадуть нам знати. Козацький кінь — розумна тварина. Я одного разу ночував у степу. Був знеможений і заснув твердо. Уночі чую, щось мене у бік штовхає. Зриваюсь, а наді мною стоїть отсей самий вороний і лобом у бік товче. Я очуняв відразу. Ніч була місячна.