Дивлюсь, а степом татарин мчиться. Бачиш ти, який розум у коня?
— А ти, дядьку Касяне, бачив коли вовкулаку?
— А навіщо тобі се знати? Боїшся вовкулаки?
— Трохи і боюсь. Старі люди кажуть, що вовкулака якраз у таку ніч по світу вештається та людям пакостить.
— У нашому селі був вовкулака. Було, як пропаде, то цілими тижнями його нема. Хата пусткою стоїть, а його нема. У нього не було ні жінки, ні роду. Ще як парубком був, то люди знали про се який він, і тому жодна дівка не хотіла за нього вийти заміж. Було, як верне із своєї мандрівки, то такий знеможений, що ледве ногами волоче.
Одежа на ньому подерта, а він сам подряпаний на обличчі і на руках. Люди його боялися, виминали, самітньо жив.
— А до церкви він ходив?
— Ні, хіба раз на рік, у Страстний четвер, як про муки Христові Євангеліє читали. Але в середину він не важився, лише в куті навпроти престолу стояв. Люди би його були не пустили.
— Та й у нашій Гаврилівці теж був вовкулака. Страх, як його люди лякалися. Зайде було у чию-небудь хату та бере, що йому завгодно, а ніхто не відважиться з ним сперечатися. Мій батько вдівцем живе. У нас була стара бабуся Настя Притчиха. Вона у хаті хазяйнувала. Тямлю, раз пекла вона хліб та поклала на столі холодити. Аж тут приходить у хату вовкулака та, нікого не питаючись, бере один хліб за другим, здирає зверху шкіру та й жере. А бабуся дивиться і півсловечка не каже. Тоді вже мені стало досадно й кажу: чом ти хліб святий псуєш, навіть не перехрестившись? А він як вип’ялить на мене свої червоні очі (у нього були червоні очі, начеб кров’ю обкипілі), то по мені аж морозом перейшло. Бабуся мене за плечі й у комору сховала, та ще й двері на замок замкнула. Коли він вже пішов, бабуся випустила мене з комори та каже: «Не чіпай його, Івасю, бо лихо тобі буде, або тебе у вовка перекине, або таки живого ізжере. Тепер я його ледве ублагала, щоб тобі вибачив».
— І що ж з тим вовкулакою сталося?
— Як пішов раз у степ, так і пропав. Опісля знайшли люди у степу лише його кістки. Казали, що його вовки розірвали.
— Чимось він межи ними прогрішився.
— Відай, що так. Вовки мають теж свої звичаї, як і люди.
— І мурав’ї свій звичай мають, усяка божа твар.
— А з рушниці то вовкулаку можна вбити?
— Куди пак! Може би його узяла свячена куля, та я сього не робив, то й не знаю як тобі сказати.
Касян лежав на землі боком, покурюючи люльку. Тепер він відразу схопився із землі і став надслухувати. Івась не чув нічого. Касян приліг вухом до землі. Івась трохи захвилювався.
— Не лякайся, синку, усього один кінь дудонить, якось порадимо.
Касян оглянув свою рушницю і підсипав пороху. За той час тупіт ставав щораз виразніший. Касян вийшов поза те місце, де сягало світло огню і став пильно дивитися вдалину. В темряві показалася якась темна постать. Касян підвів рушницю і кликнув:
— Пугу, пугу!
Постать здержала коня. Почувся голос:
— Єй, брат! Раді Бога не стреляй, я крєщоний.
— Як ти хрещений, то наблизися, чому не озовешся козацьким звичаєм?
— Бог весть, какой у тебя звичай будет!
— Що ти за чоловік будеш? Сюди виходь!
Тепер невідомий під’їхав аж до вогнища.
— Бєда, брат, я із петле татарской асвабаділса, чудом божим, єй Богу! Ти пажалєй меня, да спасі.
— Ти хто такий? — питав Касян, оглядаючи незнайомця.
На нім була порвана на шматки одежа. Він був босий і без шапки.
— Я донской казак. Меня, татари-сабаки паймалі і уж чуть-чуть у Крим нє патащілі. Чудом спасся. Господи, тебе слава. Нет у тебя, брат чево паєсть? Я ужасно галодний.
— Злізай, будь ласка, з коня, пусти його пасти та гостем будь. У нас ще троха з вечері кулішу осталося, їж на здоров’я.
— Спасібо брат! Ех какое счастє. Думал я, что прійдьотся прапасть в стєпі. Ну, здарово, брат!
Незнайомець подав руку Касянові, присівся до казанка і став уплітати теплий ще куліш.
— Какой у тебя превасходний кулеш, єй Богу! Сласгь!
— Не такий він добрий, як ти, небоже, голодний.
— Канєшна! Знаєш, братец, у меня целиє сутки нічєво во рту нє било. Паслал меня атаман нашой станіци на дєлу. Ну, сел я на лошадь, еду. Єду степом, да черти не знать откуда татар наднєслі, как із землі вираслі. Віжу, бєда! Падганяю лошадь плетью, лошадь вскач, что сіли. Да не может утьоч. Абскочілі меня, закінулі петлю, едва не окалел. Патом связалі сировцем, пасаділі на лошадь і вєзлі пака не сталі начєвать. Памалілся я Богу небесному, винял адную руку із сировца, асвабаділ другую, потом розрезал пута на ногах. Ну, Богу слава, я уж свабодний. Кагда татари паснул і, я падполз между лашадєй, захваті л адну і давай бежать. Тепер я уж кажеться вне апасності, кагда тебя, добраво казака, нашол.