Касян зоставив коні донцеві й Івасеві, а сам пішов прямо до хати кошового. Кошовий, побачивши Касяна, насупив брови і спитав:
— Куди ти так довго шлявся? Ти повинен тут бути найменше два дні скорше.
— Воно правда, батьку, та така мені пригода трапилась, що на цілу ніч степ туманом занесло. Напотемки я з шляху збився.
— Воно правда, що два дні тому страшна пітьма була.
Ми се знаємо. Краще тобі було підождати, аж проясниться.
— А хто ж се вгадати міг? Я полагодив діло, як слід, пустився в дорогу, а тут туманом чортяка світ закрив. Я збився з шляху, та десь недалеко Лубнів заїхав. За Лубни я знаю звідсіля, що я тоді хлопчину татаринові конокрадові відбив, а хлопчина сей з Гаврилівки походить, звідсіля я те й знаю.
— Ну, добре. Я тобі повірив, тепер розказуй, як ти діло з донцями поладив.
— Добре поладив, їхній отаман звелів тобі, батьку, кланятись, та сказати, що вони до походу на спілку з нами готові. Вони два полки в похід вирядять, значиться тисячу людей. Під ту пору не можуть більше, бо три тисячки свого війська пішло на царську службу, а тепер жнива наближаються, хліб збирати пора. Отаман сказав, що за тиждень по святі Петра і Павла стоятимуть, як ти, батьку, розпорядив — біля Кінських вод.
— Коли лише не брешуть, то воно добре було б.
Сього я не знаю, та ось зі мною донець на Січ приїхав.
Утік татаринові з петлі та вночі до мене приплентався.
— А він знає о нашім поході?
— Я сего не скажу, бо й він нічого про те не говорив.
Слід би його розпитати.
— Гаразд! Максиме, — каже кошовий до козака, що стояв біля порога, як посильний козак, — приведи сюди донця, та й сам вертай.
Максим метнувся надвір і прикликав донця.
— Куди ти, козаче, вибрався?
— Меня паслал наш атаман в Сеч запорожскую на делу.
— Я кошовий Січі, говори.
— Я уж сам довольно панял, что ти кошовий. Вот мне приказано тебе, батько, далажить, что два наші палка в сіле на пятісот человек, в неделе на святцах Петру і Павле стаять будут возле Конскіх вод. Больше людей паслать не возможно било так, как три тисяча наших прізвал цар к себе на службу, а под ету пару хлеб сабірать нада.
— Я се вже знаю, — каже кошовий.
— Чому ж ти мені сего не сказав? — питає Касян. — Я ж тобі казав, що від донців ваших їду.
— Ізвіні, брат, я не мог. Меня паслалі к кошевому, а я не знал какой ти челавєк, можна лі тебе павєріть, не знал, врош лі ти, ілі правду гаваріш?
— Тьфу на твою голову, от що сучий москаль вигадав.
— Пачему та брат меня ругаєш? Нє велено било, то і не гаваріл. У нас нельзя язиком молоть перед первим з краю, как баба.
— Воно гарний звичай, нічого казать, — погодився кошовий. — Ти, Касяне, не сердись, бо у всякого народу свій звичай є. Тепер ви собі подайте руки, як на добрих лицарів пристало. Візьми його, Касяне, у свій курінь, та угостіть як слід, бо то посол.
— Спасібо, батько! Да у меня здесь зємлякі суть.
— Роби, як знаєш, а ти, Касяне, покажи сего хлопчину, — уже геть подобрів кошовий.
— Я його приведу, — сказав Максим і метнувся прожогом надвір.
Кошовий поглянув крізь вікно і ось що побачив: Максим прилетів до Івася, схопив його в обійми і став цілувати щосили. Відтак, не даючи йому прийти до слова, підняв на руки, мов малу дитину, і приніс у хату.
— Се мій рідний брат, — каже Максим кошовому, а сам аж горить з радощів.
— Хіба ж, ти, Максиме, будеш, Чорноусенко? — питає Івась та й кинувся йому на шию.
— Нічого я тепер не дізнаюсь, — говорив кошовий, — йдіть собі з Богом, та потіштеся з собою. Ми вже опісля.
— В мене сьогодні служба посильного, — каже Максим, — мені не можна відходити до вечора.
— Я тебе звільняю, хай хто інший прийде. Ти вже пильнуй свого братчика, а то ходитиме самопас, мов теля. Ти, Касяне, добре діло заорудував, йди собі та відпочинь.
Вийшли усі разом. Донець пішов шукати своїх земляків. Максим вів за руку Івася, розпитуючи за батька та Гаврилівну. Касян каже:
— От, синку, швидше найшов брата, чим надіявся. Тепер тіштеся. А тобі, Максиме, кажу, що гарний хлопець твій братчик і розумний з біса, з нього кошовий виросте. Коли б ти чув, як він Кодака здобувати хоче! Хитро!
— Та я з радощів забув свою повинність, — каже Максим, звертаючись до Касяна, — спасибі тобі, товаришу, що мені брата із сирівця татарського освободив.
Він подав Касянові руку і сердечне стиснув, а опісля обняв його і поцілував.
— За віщо тут дякувати? Так само зробив би кожен, у кого серце козацьке, християнське б’ється у грудях. Та я радий з того, що гарного хлопця врятував. Ходи сюди, хлопче. Я вже тобі не дядько, бо ти рідного брата знайшов, а він має до тебе право. Здоровий будь, ми не раз будемо бачитися, та коли б наші дороги і розійшлись, так не забувай за мене.