— Ану відчиняй, чоловіче добрий, покупці прийшли.
В крамі заворушилось, а далі відхилилося віконце і виглянула розкуйовджена бородата голова:
— Какіє гюкуици? Чорт знает что! Спать нє дайот, ночью шляєтса.
— Ти, крамарю, будь ласка, не гримай, а відчини та ложку продай.
Крамар бурмотів щось, одягався, та Андрій доти гримав у двері, доки вони не відчинились. Хлопці увійшли в середину.
— За чом чорти? Пашол вон! Пажді, сам подам.
— Ти, кацапе, не гримай та не лай, а то далебі цілу школу тобі сюди приведу, побачиш, як отамана зневажати.
Москаль трохи подобрішав. Він знав, що коли б зневажив яку-небудь січову дитину, то б рушилися на нього, мов бджоли, а тоді не було йому тут що робити. Він вийняв скринчину з ложками і Андрій став вибирати.
— Отся, — каже, — скільки за неї?
Москаль заправив п’ятака, та Андрій так довго торгувався, поки не купив за три. Зараз заплатив і вони вийшли.
— По якому він балака? — питав Івась.
— Авжеж по-московському, а не по-нашому. Поганий народ! Бородатий, мов цап, а живе в болоті, мов свиня, цілком не гак, як наш брат. А вже як стане циганити, то треба добре пильнуватися, а го так тумана підпустить, що утроє зідре, що воно варто.
— А скажи мені, Андрію, звідкіля москалі беруться?
— Хіба не знаєш? Із півночі, звідкіля мороз йде та зимний вітер повіва. Вони, либонь, усі до одного крамарський народ.
— Так вони звідтіля з крамом аж на Січ заходять?
— А по цілому світу з крамом йдуть. Наші козаки говорять: вижени москаля дверми, а він вікном у хату влізе. Ось який вони народ.
— А вони якої віри?
— Православні, як ми, так і хрестяться, та не так моляться. А «Отче наш» у них такий дивовижний, що ніяк не розбереш.
— Як я їхав сюди з дядьком Касяном, то до нас прив’язався якийсь донець. Він теж по-московському балакав.
— Е, воно не те. Донці козаки, як би й наші, лицарі, а то сказано: крамар. Тепер я тобі ще одно скажу: ти зі мною приятелюй як тобі подобається, та коли при других у нашому курені, ти мені честь віддай і отаманом мене зови, а то інші мене не будуть поважати. Приязнь приязню, а старшина таки щось значить.
— Добре, я тебе шанувати буду отаманом, та ти на мене не сердись, бо я сього не знав.
— Я не серджусь, а так тільки говорю, бо такий у нас звичай, як і у козаків. Сьогодні ясновельможний, а завтра, коли виберуть іншого, то такий козак, як кожний. У нас не можна від звичаю відступати ні на крок. Я тобі ще щось скажу: коли б тобі дещо у кого подобалось, хоч би так, що гинь — не руш, відвернись, а коли що найдеш, зараз віддай, а то, Боже сохрани, як за чуже карають: виб’ють різками до крові. У нас чуже святе. А коли б тобі хто що злого зробив, або коли б ти побачив, що товариш прогрішився, то скажи нашій курінній старшині, а у школі бакалаврові або отаманові шкільному ані словечка, хоч би тебе вогнем пекли. Такого слизькоязикого у нас страх не люблять. Ми вже собі самі, то є наша старшина, справу зробимо, розсудимо по правді, покараємо. Правда, він може опісля поскаржитися у школі перед старшиною, і нас би покарали, та він сього не зробить, бо його покарають теж.
А за товаришем то й життя не пошкодуй. І козаки так роблять, і ми теж. От ти бачив, як кацап зараз пом’як, коли я йому погрозив школярами.
— Що ж би ви йому зробили?
— Що? Послухай. Тут раз один крамар зневажив школяра, за вухо шарпнув та по лиці вдарив. Товариш поскаржився перед громадою. Ми змовилися, викрались уночі з куреня, перекралися через вал і цілий крам геть рознесли, порозкидали аж у воду. Він став оборонятися, а ми його звалили на землю і зв’язали руки та ноги. Своєю чергою не одному з наших дісталося, а ми таки своє зробили. На другий день, як батько кошовий дізнався, став розвідувати, та що з того? Дізнався, з чого пішло, та й каже: «Браві хлопці! Постояли за своїм товаришем, а коли нічого не вкрали, то ніяке мені діло над дітьми суд робити. Не чіпай їх та й годі!» Робив слідство і шкільний отаман: «Хто це зробив?» — питає. «Ми усі, — кажемо, — ніхто не відстав, карайте нас усіх. Крамар зневажив ні за що товариша, а ми йому ось як…» І нічого нам не було. І крамар мусив геть забиратися. У наступну неділю кошовий батько прислав на цілу школу два мішки горіхів.
— Ось воно як. А хто тоді отаманом у нас був?
— Я, — сказав з гордістю Андрій. — Се було минулого року. Мене вже вдруге отаманом вибрали.
— А ти, Андрію, звідкіля будеш?
— Я з Київщини. Мій батько, Демид Грушка, рибалкою був. Ще я малим був, як мою маму якийсь польський жовнір зневажив, а відтак убив. Батька тоді дома не було.