Як вернув, маму вже й поховали. Заплакав сердега над могилою. Опісля батько зараз продав хату з огородцем, вишукав того жовніра, вбив на вулиці, мов собаку. Мене узяв на байдак і вночі втік, аж на Січі опинився. Кілька літ жили ми так. Я між хлопцями, а батько у курені.
Пішов раз батько у похід на турка, та й загинув. Я сам остався без нікого.
— Так ти, Андрію, сирота.
— Я сирота. Та куди пак? Дивись на усю Січ: то усі мої батьки, вони всі мене люблять, згадуючи мого батька. Його теж дуже любили. Кажуть, що батько лицар був, відважний та завзятий. Та говорять мені ще: тям, синку, який твій покійний батько був. І справді, я би хотів таким бути, та куди мені!
— А у школі ти давно вчишся?
— Вже три роки минуло. Мені тоді десять літ було.
— Чи довго треба у школі вчитися?
— Доки можна, доки не підростеш та козаком не станеш.
Та зразу треба ще молодиком-новиком побути під рукою старшого козака товариша.
— А коли ж тут учитися, козацтва себто? Стріляти, на коні їздити тощо?
— Зараз. Тут хлопців і сього вчать. Зразу вчать бігати, ходити, у лаву ставати, відтак ми граємось у війну: одні бувають то турками, то татарами, то ляхами, а другі то вже козаки, та й нападають одні на других, а ті обороняються.
— А при козаках усе?
— Як трапиться. Нас розведуть на два боки, а тоді тягнуть жереб, кому ким бути. А коли вже воювати, так усе одно по якім боці, аби лише не датися та показати проворність.
— Я би хотів усе при козаках бути.
— Смішний ти хлопець. Хіба ж тобі прикажуть зараз перейти на турка або ляха? То лиш так… буцім. Не годиться, щоб козаки поміж собою воювали.
Балакали так, поки не зайшли у курінь, де саме калатавка скликала хлопців на снідання. Відтак пішли у школу. Йшли то цілою юрбою, то по кількох. Не один, що припізнився, біг, обтираючи губи від снідання, а дехто доїдав по дорозі кусок хліба. У школі було гамірно, поки не вийшов бакалавр. Він ударив тричі прутом по столу.
Усі стишилися. Бакалавр звелів молитися і всі посідали.
— Учора прийшов сюди неграмотний новик. Його треба підучити азбуки і складів. Хто зі старших візьметься до того? Як ніхто не візьметься, то й самі такого призначимо.
Та перше хочемо добровольця.
— Я хочу його навчити, — каже Андрій.
— Гарно воно, так сьому і бути. Бери собі його і вчи.
Від того часу вони майже ніколи не розставались.
Андрій вчив Івася запопадливо. Івасеві здавалося спершу, що ніяк тому не дасть ради, що не в силі, хоч би і очі повилазили, порозуміти сих розмальованих хрущиків та комашок. Та Андрій так йому толкував, так показував, чим одне від другого відрізняється, що таки Івасеві ясно стало. За сим пішли склади букв у слова.
І тут обопільна любов хлопців доконала того, чого не можна іноді при дуже напруженій праці цілими місяцями добути. Андрій вчив Івася щиро, начеб хотів частину своєї душі у його душу вложити. Івась був кмітливий хлопець, бо він виростав серед буйної сонячної багатої української природи, серед широких, квітами замаєних, степів.
Було, оба вийдуть по школі де-небудь на січовий вал, або аж над Дніпрову кручу, сядуть під вербою і вчаться.
Козакам, що їх бачили, дуже це подобалось, і вони говорили:
— Із сих двох жовтодзьобів вийдуть побратими на усе Запоріжжя.
Івась спитав раз Андрія, що це таке побратимство, про яке козаки говорять.
— Побратимство між козацтвом — свята річ. Два козаки, звичайно ровесники, полюблять один одного, випробують вірність та характерність, а тоді йдуть у церкву і присягають собі побратимство. Тоді у них, начеб одна душа. Не мають між собою нічого тайного, та се ще нічого. Вони присягають, що один другого ніколи не полишить у злій чи добрій долі, що один другого рятувати буде в небезпеці, хоч би і своїм життям, і так аж до смерті, хіба що опісля доброхіть розійдуться. А коли б побратима зрадив, тоді ніхто на зрадника не подивиться, усі його відцураються.
— Так заведімо й ми між собою побратимство, — каже Івась.
Ми вже й завели, та воно так, що лише козакам на побратимство присягати, а ми ще хлопці. Коли б ми з таким пішли до панотця, то з нас люди сміялися б. Ти сього ніде не говори, бо нас уся школа на язики візьме, а се не в’яжеться з моїм отаманством.
По місяці науки підвів Андрій свого ученика перед учителем до екзамену. Івась був дуже наляканий та зворушений, його голос тремтів. Він читав дуже поволі, але читав добре. Вчитель аж здивувався. Похвалив обох, а Івася приставив до тих, що вже вміли без нічиєї помочі прочитати.
Дядько Касян заходив часто у бурсу, а дізнавшись про екзамен, вицілував обох і подарував півгривенника на ягоди.