V
У січовій школі ладились заздалегідь до річного екзамену. На таке свято приходила уся січова старшина, приїздили з паланок ті батьки, яких діти були у січовій школі. На такім екзамені співали хлопці кантати, говорили вірші. Присутні гості давали пильним хлопцям подарунки, а відтак забирали до себе на хутір своїх синів та їх товаришів. Звичайно ніхто зі школярів у часі шкільного відпочинку на Січі не лишався. Будь він і сирота без роду, то все-таки знайшлась щира козацька сімейна душа, що забирала його до себе у хутір на яблука. Того дня хлопці нетерпеливо дожидали і дуже з того раділи.
Цього року однак не так склалося, як ждалося. Зайшло таке, що треба було все забути, а взятись за пильніше діло.
Прийшла у Січ вістка, що донці стоять двома полками на Кінських водах табором та дожидають запорожців.
На Січі начеб огнем запалив. Кошовий видав наказ, щоб не гаялись виступати у похід та не дали гостям ждати.
По усіх закутках настала гарячкова робота. Ладили харчі, пекли хліб, сухарі, смажили кашу в салі, сушили рибу.
Ладили похідні вози, зганяли зі степу табуни коней.
Розіслано посильних козаків до козацьких паланок з приказом, щоб товариші зараз прибували на Січ. Тут роїлося, як у муравельнику. Народу сходилося з Запоріжжя щоднини сотнями. Коли вже усе було готове, приказав кошовий скликати велику раду. Довбиш вдарив на січовім майдані у котли і народ висипався з усіх куренів. Ті, що стояли табором за рікою, стали припливати на байдаках під січовий острів. На майдані було так глітно, що кому не стало місця, вилазив на дах куреня. Те саме зробили і школярі. Вони обсіли, мов горобці під осінь, дах свого куреня і дивилися на велику раду. Гомін зібраного народу розходився далеко.
З дому кошового вийшла січова старшина. Кошовий батько з булавою в руці ступав передом. За ним несли бунчучні бунчуки, держучи їх над головою кошового. Відтак ішов генеральний суддя з великою срібною печаткою та генеральний писар з срібним каламарем. За ним — обозний і курінні отамани зі своєю старшиною: осавулом і кухарем. На середині майдану стояло підвищення, і тут ступила старшина. Довбиш вдарив ще кілька разів дробом, і котел замовк. Гомін серед зібраних став утихати.
Кошовий зняв шапку і вклонився на усі чотири сторони, а ціла громада привітала його в один голос:
— Здоровий будь, кошовий батьку, дай, Боже, добрий час!
— Здорові і ви будьте, панове товариство, і гаразд вам усім.
Відтак підніс булаву вгору і всі затихли, начеб маком посіяв. Кошовий говорив голосно:
— Славне лицарство запорозьке, панове отамани і усі товариші! Прийшла на нас важка хвиля. Наші товариші з микитинської паланки скаржаться, що татарва велику шкоду їм робить. Татари не то щоб напасти загоном, вони малими ватагами підкрадаються, грабують коней і товар, а частенько у білий день, коли козаки у полі, забігають у села, хапають жінок та дітей і вивозять у свою бусурменську неволю. Люди, замість робити коло хліба, мусять збройне день і ніч сторожити свого добра, начеб у воєнне врем’я.
Наші брати скаржаться перед нами, що коли за ними не постоїмо, то прийдеться кидати все і тікати хоч би під ляцьку кормигу. Тому-то ми, старшина, загадали скликати вас усіх, панове товариство, та послухати розумних голів, що нам робити? Чи лишити наших братів на поталу поганцям, та сидіти тихо за нашими безпечними валами і спокійно жувати галушки, чи вийти нам з безпечного місця та провчити бусурменську віру, щоб нас пам’ятали та не чіпали нашого брата. Як ви гадаєте?
— Гріх би нам дати знущатися над братом! — крикнув хтось з гурту.
— Стійте, товариші! Прохор Чабан хоче говорити!
— Хай говорить, підведіть його.
На підвищення ступив старий сивий дід. Се був високий, плечистий дідуган, з довгими, мов мітли, вусами, білими, як молоко. У нього тряслась від старості голова.
Його вважали найстаршим дідом у Січі і дуже його поважали. Вийшовши на підвищення, він зняв шапку і поклонився раді своєю лисою головою:
— Здорові були, мої діти! — гукнув так, начеб з мушкету випалив. ~ Якби ми не пішли на татарина хоч би у сам Бахчисарай та не провчили поганця, то хай уся Січ у землю западеться, хай пропаде, загине усе козацтво зі своєю славою! І так треба нам благати прощення у милосердного Бога, що так довго ми ждемо не знати чого, що так довго залежались, а не зараз за першою жалобою Микитинців не пішли пригадати татаринові, що ми пани на своїй землі.
За моїх молодих літ не було одного року, щоб ватага запорожців не вскочила у Крим та не пригадала орді, що ми живемо ще. І тому то орда оминала наші села, як йшла на Волинь, на Поділля, у Польщу, а нашого брата не чіпала.