Чого тут довго радити? Або у похід на ворога хрещеного миру, або пропадайте всі!
— Добре говорить дід! — кричали козаки. — У Крим підемо та навчимо їх!
Кошовий підніс угору булаву:
— Ви порадите, і тому приказали ми, щоб ладитись у похід. Тепер, правда, не надто відповідна пора, бо треба хліб з поля збирати, але довше відкладати годі. Ми й про те міркували, що усі не можемо йти, і тому запросили до помочі наших побратимів з-над Дону. Ось саме прийшли до нас післанці з вісткою, що два полки донців дожидає нас біля Кінських вод. Через те я думаю, щоб і наших пішло не більше тисячі. Значить, що усі сімейні товариші остануть дома.
— Дайте й мені сказати слово, — підняв шапку догори запорожець Грицько Дотепа.
— Коли б пішло лише дві тисячі разом з донцями, то мало. То так, якби один чоловік пішов стадо куропаток руками ловити. Вважайте, що то не город здобувати, загнавши ворога в один кут, а то ми йдемо воювати в степу, де такий ворог як татарин, знає куди утікати. По-друге: нас повинно бути утроє стільки, що донців, бо як нас буде порівну, тоді настане суперечка, кому ватажкувати. По-правді повинно би бути двох отаманів, а се чорта варто, бо де дві господині, там хата неметена. До того треба одної голови, одної сильної руки, щоб добре держала поводи в руці. Не раз йшли ми з гетьманцями, а не було згоди, а що ж тепер, коли йдемо поруч з народом іншої, не нашої породи. Не перечу, що донці лицарі добрі, але краще буде, коли вони підуть під нашою рукою, а не ми під їхньою.
— Правду каже! — гукали козаки.
— Хай буде по-вашому, — сказав кошовий, — пішлемо три тисячі наших. У нас і припас на те є. А тепер діло у тім, кого вибрати наказним? Бо коли не йдемо цілим кошем, то генеральна старшина повинна остатися дома.
— Хай буде так, — згодився Дотепа, — ти, батьку кошовий, веди козацтво у похід. У поході такім треба ватажка поважного, а вже як будеш нашим отаманувати, то й донці присмирніють. Ми краще виберімо наказного на Січі.
— Згода! Веди, батьку, сам!
— Добре, панове товариство, я вас поведу хоч би на сам край Криму, та наказного для Січі нема що вибирати, бо по-нашому прадідному звичаю, найближчою старшиною до кошового є пан суддя генеральний, і він мене тут заступить.
— Добре, ти, батьку, веди, а тут хай пан генеральний суддя порядкує.
— Спасибі, панове товариство, що так гарно діло поладнали. Тепер, коли рада скінчена, розходьтеся на своє місце, бо завтра рано рушаємо. Поставимось на лівім березі Дніпра, зараз навпроти Січі. Ти, пане обозний, наглядай за порядком при переправі та у таборі. — Кошовий зійшов з підвищення. Народ наново загомонів, захвилювався і став розходитися до своїх куренів.
Кошовий прикликав Касяна і післав його з десятком козаків до донців завести їм розпорядок, куди їм рушати.
Касян, як вийшов від кошового, попрямував зараз до хлоп’ячого куреня. Йому хотілось побачити і розпрощатися з Івасем. Івася викликали надвір, а за ним вийшов і Андрій.
Касян каже:
— Я зараз виїжджаю, та коли верну, то хіба аж по поході, якщо не загину. Слухай мене, люба дитино. Тебе я полюбив, як рідного. Як дізнаєшся, що я пропав, так помолись за мою грішну душу, спом’яни мене так щиро, як щиро я люблю тебе… Здоровий будь, рости великий, добрим козаком будь, хай тебе Бог стереже та у своїй опіці держить. А ось тобі хрестик від дядька Касяна на спомин. Прощай, синку любий, — Касян обняв хлопця, цілував та гладив твердою рукою його чорні кучері. — Любіться хлопці, як побратими, з вас люди вийдуть на славу. — Касян поцілував Андрія теж.
Андрій помітив, що в оці Касяна блиснула сльоза. Касян відійшов швидко не оглядаючись. Оба хлопці стояли мовчки.
— Який він добрий! — сказав Андрій.
— Я його, мов батька, люблю, не знати чи доведеться ще коли його побачити.
— У тім воля Божа, ніяк не вгадаєш.
Тієї ночі у Січі мало хто спав. Цілу ніч гомоніло, начеб при пожарі. А на другий день, як тільки стало на світ заноситися, хлопці сиділи вже рядком на Січових валах і придивлялися, як козаки перевозили за ріку коней, вози з припасами на великих чайках.
— Чи ти вже бачив коли таке? — питав Івась Андрія.
— Ой, чи раз! Звідсіля й більше війська виходило.
— А чого козаки так обставили базар? Чого вони пильнують?
— Я добре не знаю. Вони, либонь, так крамарів пильнують, щоб який татарин не викрався та не звістив своїх, що похід на них буде. Я вже учора, ще далеко перед радою сю сторожу помітив.