Та Івась ні раз не хотів на се пристати. Він був дуже на се вразливий, щоб людям у вічі не лізти, нікому не накидатися, не дивитися, де з комина куриться. Так вчив його батько змалку і так він усе робив. Тому-то він поклав — нікуди не рушатися. Приходило йому на думку поїхати до батька у Гаврилівку, та воно було страх далеко. З ким переїде через сей без краю степ, де він тільки біди зазнав.
Коли б справді попав у Гаврилівку, так певно не доведеться більше у школу вернути, а він дуже полюбив і школу, і науку, і товаришів. А так, вернувши на село, мусив би вертати до плуга та робити панщину. Ще чого доброго взяли б у замок на панського козачка.
Тою думкою лише втішався, що на Січі живе його брат Максим і буде їм обом якось відрадніше. Усі його побоювання на випадок повороту в Гаврилівку піддав йому брат Максим. Він добре тямив порядки в Гаврилівні. Знав добре недолю своїх братів-селян, панських підданців. Від тих гараздів мусив тікати, хоч як тяжко приходилось кидати свою хату, рідного батька та сестру, котру так дуже любив.
Бувало, Максим виведе Івася на січові вали, посідають там і він йому розказує усе. А Івась хоч не одно з того бачив, та не міг тоді гаразд розуміти. Тепер йому усе прояснилось, стало зрозумілим. Жаль йому було, що нарід тільки терпів від панського лихоліття, а на се не бачив він ніякої ради. Приходило йому на думку, щоб так ще батька спровадити на Січ, та що ж зробити з сестрою? Жінкам не вільно на Січі жити, він се знав. Хіба ж її оставити самітньою без ніякої опіки? І так погано! Та хай воно буде що хоче, але вертати йому в Гаврилівну ніяк.
Тим часом зближався кінець шкільного року і дорічний екзамен. Школа ладилась до того заздалегідь. Хлопці вчились співати. Вчили їх всіляких віршів, бо шкільному отаманові дуже залежало на тім, щоб його школа показалась перед світом не гірше київської. Він знав, що ті гості, які сюди поз’їздяться, були теж на пописах київської школи, люди бувалі і чим-будь не вдоволять себе. Отаман працював сам і підганяв своїх підручних. Робота була в цілім розпалі, поки не наспів день іспиту. Гості з’їздилися з усіх поблизьких паланок. Поприїздили паланчані отамани, полковники, сотники, знатні запорожці, а кожний з десятком або й більше своїх козаків. Гості примістились по куренях, або таки на базарі порозпинали свої шатра.
На Січі стало гамірно.
В день екзамену прибрали хлопці січову школу, замаїли зеленню, висипали поміст свіжим білим піском та заквітчали зіллям.
Рано відправив січовий священик службу Божу, на якій школярі співали. У церкву посходились гості і козаки.
Гості були святочно одягнені, у червоних, жовтих, синіх, малинових жупанах, в багатих контушах, оперезані шовковими поясами, в чоботях-сапянцях на срібних підковах. Турецькі шаблі звисали до самої землі. Усі були чисто виголені з великими вусами і довгими чубами на головах. Усе то були товариші славного низового-війська запорозького. Вони побували колись у Січі та тепер, хоч поженились і жили по хуторах та зимовиках і не могли мешкати на Січі не перестали бути товаришами. Кожен мав тут свій курінь, до якого належав. Він і далі вважав себе сином матері-Січі і на кожний зазив кошового батька зобов’язаний був ставитись і робити те, що старшина наказала. Гарно було подивитись на ті лицарські постаті, на ті чубаті лицарські голови, що готові були піти під топір для добра Запорожжя, для козацької свободи, волі, рівності і братерства.
Служба Божа правилась з великою врочистістю, з двома дяконами, які мали славу гарних співаків. Коли стали читати Євангеліє, козаки виймали шаблі на голо і так перестояли увесь час на знак, що вони готові усі стати в обороні християнської віри, в обороні святого Євангелія.
Такий був козацький звичай.
По Євангелію отець архимандрит січової церкви виголосив проповідь. Він повітав невиданих гостей, вітав їх від імені Січі, розповідав про вагу освіти та науки і з тим звернувся до школярів. Наприкінці просив панів запорожців сімейних, щоб не забували про потреби школи, та щоби не цурались тих бідних сиріток січових і позабирали їх з собою на село.
Запорожцям ся мова дуже подобалась і кожний поклав собі забрати у свій хутір хоч би і половину школярів.
По службі Божій, пішли усі в школу. Тут отаман шкільний привітав гостей вченою мовою та просив прислухатись пильно до екзаменів, придивитись до тої тяжкої праці.