Гості і січова старшина посідали на почесних місцях, школярі посідали на своїх — і розпочався екзамен. Хлопці читали, переповідали прочитане, говорили вірші, співали.
Наприкінці виступив найстарший віком школяр з вченою промовою до зібраних гостей, до батьків січових, до вчительства з подякою.
Не один батько, бачучи, як його синок відповідає, аж горів з радощів. По екзамені пішли гості до січової старшини на обід. Кожний складав при тім грошевий даток на школу, який зараз записували бакалаври у реєстр для порядку. Тепер хлопці розбрелись по усіх усюдах, шукаючи своїх. Пішов і Андрій шукати за Явтухом. Він був певний, що сотник напевно його прислав. Івась хотів напослідок не відлучатися від свого доброго товариша, бо й так прийдеться їм довгий час жити окремо.
Знайшли Явтуха на базарі. Він купував усячину, що йому доручив пан сотник купити. Андрій його помітив по високій шапці з червоним верхом та по довжезних вусах, що звисали у нього, мов дві мітелки.
Хлопці пішли до нього навпростець, пробираючись крізь товпу.
— Ге-ге-ге! Здоровий був, хлопче, я саме за тобою приїхав, пан сотник жде на тебе. Еге-ж, виріс ти, небоже, за цей рік, — обертав Явтух Андрія на усі боки. — Та казав тобі пан сотник, щоб ти ще якого школяра з собою взяв, так як торік, та ще якусь книжку, підожди — забув, далебі забув… Ось старий дурень я, не вгадаю. Підожди, якось дуже по вченому… Підожди… — Явтух засунув шапку на потилицю і штовхав себе пальцем по лобі… — Ти підожди, голубе, я таки нагадаю, а то пан сотник полає… підожди… ще коли я був за воротами, пан сотник гукнув мені вслід… підожди, я нагадаю. Зле чоловікові без письма, ось геть забув… Та я таки нагадаю… Ось тобі, Андрійку, трохи грошей, купи собі на базарі, що вгодно. А я поки що заорудую своє, та й прийду по тебе, а може, й книжку нагадаю.
Явтух пішов далі по базару від краму до краму, штуркаючи себе пальцем по лобі та нагадуючи, що звелів купити пан сотник, а що пані сотничиха, а що панна сотниківна. «Осавул казав і собі дещо купити, а козаки теж. Усяке пхало свої три гроші, а ти, небоже, морочи собі голову», — закінчив Явтух свої роздумування, вештаючись поміж крами з усяким добром.
А хлопці пішли у свій бік.
— Бачиш, Івасю, що поїдемо разом. Не скажеш, щоб я з Явтухом змовився. Він сам сказав, що пан сотник бажає собі того.
Івась став вагатись. Ще порадиться з Максимом, а як він скаже, так тому й бути. Накупили горіхів волоських і турецьких, таких сирих і смажених в меді, меду турецького, медівників, пряників, бубликів, понакладали повні пазухи і пішли у свій курінь. Тут було дуже глітно. Хлопці збирали свої статки, ладячись у дорогу. Коло багатьох стояли їхні батьки, або кревні, помагаючи збиратися.
Довго прийшлось їм ждати, заки з’явивсь Явтух. Він перш усього позаносив накуплене добро на віз, що стояв біля базару над рікою. Наближаючись, він здалеку всміхався до Андрія.
— Ну, що, Андрійку, знайшов товариша?
— Знайшов, от сей поїде, — і показав на Івася.
— Ге-ге-ге! То сей кучерявий поїде? Гаразд! Гарний хлопчина. Здоров, хлопче! А як тебе звати?
— Івась.
— Ну добре. Ми поїдемо аж завтра рано, на зорі. Дорога неблизька. Коли б поїхали зараз, треба б двічі в степу ночувати, а так, то лише раз. Бо то юзом їхати, не то що конем. Ти, Андрійку, дорогу вже знаєш, не раз їхали. Правда?
Івасеві було якось ніякою і він не знав, як рішитися.
Аж надійшов Максим, та й порадив, що треба їхати.
— Ге-ге-ге! — гоюрив Явтух. — Рад би я бачити такого, щоб не хотів їхати, коли пан сотник прикаже. Він того дуже не любить, еге ж!
— А що, дядьку, нагадав книжку? Мені треба заздалегідь знати, бо треба попросити пана шкільного отамана, я ж своїх книжок не маю.
— Ге-ге-ге! Пожди, голубе, зараз нагадаю. — Явтух знову ипуркав пальцем до чола. — Так якось по-вченому. Ну чортова омана! Як я вже був за воротами, то пан сотник гукнув услід за мною: а тями, Явтуше, ся книжка називається… от і забув… Та ти підожди, я нагадаю. — Явтух став ходити колесом, держачи палець при чолі. — Щось… щось начеб нагадав. Щось таке: мені ні… а друге слово таке, що боюсь виговорити, щоб Господа Бога не обидить, бо де ж би таке слово у книжці стояло побіч божих словес…
— Та вже, скажи, дядьку, може, я як-небудь відгадаю, — каже Андрій.
— Щось воно до чорта подібне, Господи, прости гріха невідучого, або до чести… одно з двох.
— Може «Минеї четьї?»
— Далебі, що так, — скрикнув Явтух. — Що то значить наука. Покажи йому кінчик пальця, а він і цілу руку нагадав, а то б пан сотник добре вилаяв… На ж тобі ще п’ятаків…