Степан виїхав на берег.
— Здорові будьте, добрі люди, — гукав Явтух, сідаючи на віз, — не згадуйте нас лихим словом!
— Щаслива вам дорога. Боже провадь!
Тепер виїхали на берег і дали трохи коням віддихнути.
Перед їх очима простягався широкий безкраїй правобережний степ.
— Ти, Семене, сідай на свого коня і їдь передом і дорогу показуй.
Семенові не хотілося злазити з воза, де добре було куняти, та мусив. Він скочив на коня. Степан замахнув батогом і трійка рушила з місця посеред високої степової трави, з якої сипалась густо роса. У степу було свіжо.
Усюди розходився запашний запах степового цвіту. Явтух сидів біля погонича і курив люльку. Хлопці сиділи плечима до нього і розглядалися по безкраїм степу.
— Я вже не раз туди їхав, — каже Андрій, — а таки не потрапив би на слід.
— У степу можна зі шляху збитися, — каже Івась. — Дядько, який досвідчений козак, а збився з дороги серед густого туману. Та він казав, що то не через туман поблудив, а через нечисту силу, що поглузувала над ним.
— А ти як кажеш? — питає Явтух. — Чи туман, чи нечиста сила?
— Звідкіля мені це знати?
— Як звідкіля? Вчений народ, усе знаєте із сих книжок, наш брат на те сліпий, що у тих закарлючках виведено.
— Ми не знаємо, — відповів Андрій.
— Ти, Андрійку, не крути, не закривай перед нами сліпими правди Божої, вона не тільки про вас вчених у божих книжках написана. Я спитаю тебе так просто: є на світі чорт чи нема? Ну, кажи!
— Я чорта зроду не бачив.
— Не бачив? От і штука. Ти не бачив, бо ти ще дітвак, та й гріхів на твоїй душі нема великих, хіба що товариша у школі за чуба смикнув, а є такі люди, що й бачили чортяку і то не одного, а цілий чортовий курінь. Еге ж! Сліпий сонця не бачить, а воно таки є і другі його бачать, ось юно як. Коли є Господь-Бог на небесах, то мусить бути і чортяка у пеклі.
— Та ми, дядьку, не в пеклі, то й не знаємо.
— Бе-бе-бе, ти не мудруй, ось як я від старих людей чував. Чортяка у пеклі свою січ має, то правда. Його посилає Люципер, що є у них кошовий, на землю людям пакостити, та на гріх наводити. А Господь небесний сотворив таку птицю, півня, що своїм голосом чортяку проганяє.
— А ти, дядьку, бачив коли-небудь чорта?
— А коли б не бачив, то й не говорив би. Я не люблю брехати.
— Та розкажи ж нам, будь ласка, дядьку, як ти чорта бачив? — просили хлопці.
Явтух мовчав, покурюючи люльку.
— Ге-ге-ге! Слухав би, а відтак, як ніч настане, то мурашки підуть поза спину, та й лякатись будеш.
— А ти таки, дядьку, не церемонься та скажи, як ти чорта бачив.
— А ось як: пішов з товаришами на лови. Пішли у степ, аж дрохва зірвалась. Ну, велике діло дрохва, звичайно птиця, так як і журавель або ворона. Піймаємо, кажу, так піймаємо. Зайшли довкруги, обступили, йдемо навпростець, зійшлись аж так, що носами чоломкнулись, а дрохва, начеб під землю запалась. Ну, як ти думаєш? Була дрохва, чи не була? А воно не була дрохва, хіба чортяка у дрохву перекинувся, та й поглузував з нас. А ми бродили по степу, в траві, та нічого з того.
— Се, дядьку, не був чортяка, а прямо відьма. Чортяка перекидається в німця, в пана, в цапа, а відьма перекинеться, у що захоче.
Явтух хотів щось на те сказати, як у ту хвилю зірвалося стадо диких степових кіз, аж коні налякались. Відразу зауважив їх Семен, що їхав поперед воза. Він миттю узяв рушницю і стрілив за ними. Одну козу поцілив, і вона впала.
— От матимемо обід, — сказав Явтух. — Зараз її справимо.
Семен схилився з коня, підняв козу і поклав на возі.
Тепер вже за чортяк нікому не хотілось говорити. Сходило сонце. Його яскраві проміння розливались усюди. Роса стала парувати. Знялись мухи та стали обсідати коней, що з усієї сили обганялися довгими хвостами. Явтух заткнув свою люльку за обшивку сорочки, візник куняв. Явтух заплющував очі і кивав головою, а його великі вуса вимахувались на всі сторони. Другий козак, що сидів на юзі, розвернувся на мішках, розняв рота і хропів на ціле горло. Йому зсунулася шапка з голови, а на рот насідала мушва. Та він того не чув і це не перепиняло йому спати.
Навіть Семен згорбився у своїм сідлі і дрімав. Коні стали звільняти біг, а далі пішли ходом, скубучи по дорозі головки степових квітів. Хлопцям теж на сон зібралося. Вони ж сьогодні так рано встали, як ніколи перед тим. Їх так зломив сон, що не в силі були сидіти. А далі Андрій вліз під полотняне вкривало і потяг туди Івася. Вони обережно переступили сплячого козака і поклались на соломі; тут не пекло сонце, і мухи не залітали, тому що полотно воняло сильно дьогтем. Спочатку чули вони, як колеса воза хурчали по степовій траві, як коні форкали, а далі одноманітний рух воза вколисав їх до глибокого спокійного сну.