Спали, як після купелі.
Прокинулись усі від того, що віз сильно потрясся і вивернувся. Хлопці не знали, що сталось. Зараз викараськалися з своєї скритки. Візник Степан проклинав щосили усіми чортами. Явтух шукав в траві шапки, бо кудись геть відлетів. І люлька кудись поділась. Віз лежав боком на усі чотири колеса. Коні стояли над невеличким потічком, їм хотілось зайти у воду, та не можна було рушити воза.
— Ну, доїхали ми, доїхали. А ти, йолопе, де очі дів? — лаяв Явтух Степана. — Такий з тебе погонич.
— А твої очі куди дівались? Хіба ж не разом ми сцділи напереді?..
— А що, хлопці, вам нічого не сталося?
А хлопці хотіли сміятися з того, що побачили. Особливо смішним видався Явтух, що, чіхаючи у потилицю, шукав по землі за люлькою. Його предовгі вуса і чуб звисали вниз і теліпались в повітрі.
— Ось клопіт, люльку згубив. Прийдеться без люльки їхати ще півтори доби.
— Не журись, дядьку, ми пошукаємо та й знайдемо, — потішали його хлопці і стали в траві порпатися.
Явтух поглянув на сонце. Воно стояло на південь і дуже жарило.
— А ну-те, хлопці, відвернемо воза.
Усі три підперлись, і поставили воза на колеса.
Показалося, що у тім місці був колись доїзд до потічка, був беріжок зарослий травою, а коні не потрапили на слід. Явтух оглянув воза з усіх боків, чи що не зломилося. Віз був цілий.
— Гарні коні, козацькі коні, — хвалив Явтух, — як вони воду занюхали. Ото, а я журився, щоб воду натрапити, буде причому коні напоїти і обід зварити. Ну-те, хлопці, поперед усього напійте коней, а ти розведи огонь, я випатрошу козу.
Але кози на возі не було.
— От оказія! І козу чорт узяв. Гей ти, Семене, де твої очі були? їхав коло воза і не бачив, як коза з воза упала? Хай вам трясця, ви сплюхи окаянні, тьфу! — гримав Явтух.
— Усі ми грішні, — сказав Семен, — та ти за козу не гримай, бо вона моя була, я її сполював.
— Як твоя? Такий ти товариш! Коза була наша, чи я її встрелив, чи ти, чи Степан. Усі ми маємо до неї однакове праю, і мені, і тобі, і усім належиться шмат м’яса, а він ось що вигадав: його коза!
— Візьми й мій пай, — говорив Семен, — тобі дарую.
Усі стали сміятися і Явтух не здержав, щоб не сміятись, бо за козу сперечався, а її не було.
— Кажіть, ви, письменні та вчені, що чортів нема. А се ж чия робота? Віз вивернув, козу запропастив, люльки позбавили.
— А ось, дядьку, твоя люлька, — сказав Івась, що саме вишпортав її з-поміж трави.
— Є? Ну, слава ж тобі, Господи святий, що не осиротив мене грішного, — вже зовсім подобрів Явтух. — Та воно справді така днина, що не встоїшся, щоб не задрімати.
Варіть швидко обід!
За той час напоїв Степан коней і пустив пастися. Семен розклав огонь і завісив казанок на кілках та влив води.
Явтух узявся зараз за люльку. Усім було весело. Вода стала закипати. Всипали туди пшоняної каші. Хлопці стали качатися у високій траві.
— Йдеш ти один з другим! — гукав Явтух. — Зараз устань, хочеш гадюку натоптати, тоді й живого не довезу до хутора. Хіба в степу не бував, коли не знаєш. У степу, коли хочеш лягати, то перш усього овечий кожух простели.
Гадюка не любить овечого духу і не підповзе. Не один козак пропав від гадюки ні за цапову душу.
— А степові гадюки злючі?
— От спитав! Словеса господні читаєш, а питаєшся, чи злючі гадюки! Вкусить раз та й пропав, а знахаря, що гадюку замовляє, під рукою не маєш.
— А є справді такі знахарі?
— Певно є. То старі люди бувалі і на усіх хворобах знаються. Наш пан сотник такого держить, а він у всіх у великій ласці. В спокійну пору то він бджіл доглядає, а коли трапиться такий час, що хвороба на людей зайде, або гадюки розведуться, тоді вже йому спокою нема. Вважайте хлопці, щоб йому у чим-небудь не спротивитись. Він дуже сердитий і воркотун страшенний, але мудрий, страх мудрий, усі зілля знає, яке до чого Господь сотворив.
— А як його кличуть?
— Кличуть його Микитою, або таки просто дідом пасічником. А які він меди уміє виварювати, то лиш язиком облизуйся.
Поки так балакали, каша зварилася. Семен кинув в казанок добрий кусок сала і всипав солі до смаку. Ізняли казанок з огню і поставили його у воду, щоб каша простудилася.